Розділ 10. Анна

Я так нервувалася... Дуже нервувалася! Що аж живіт розболівся. Навіть дбайливо сервірований стіл утратив для мене свою чарівність. Його заставили безліччю наїдками й напоями, дуже гарно прикрашених зеленими листочками. Проте й апетит зник до їжі. 

Востаннє я була на вечері півтора року тому, отже, відвикла від цього і, напевно, все могла зіпсувати...

Міцно заплющивши очі, я глибоко вдихнула, потім не менш глибоко видихнула і спробувала хоч трохи вгамувати своє хвилювання. Минуло трохи часу. Мені довелося ще раз вдихнути, видихнути, але зрозуміти, що все ж таки заспокоїтися не вдалося і, мабуть, не вдасться.

Служниця, яка привела мене до столу, побачивши мої невдалі спроби вгамуватися, налила мені келих вина. Це було доречно — вино трохи допомогло розрядити напругу. 

Володар з'явився через п'ятнадцять хвилин. За цей час я випила половину вина зі свого келиха. Я пила маленькими ковтками, що спостерігалося лише у стані крайньої задуми.

— Робочі моменти, — вимовив чоловік замість вибачення. Він навіть не виглядав винуватим. 

Я посміхнулася:

— Все в порядку. Довго чекати не прийшлося.

Він кивнув, приймаючи пояснення, і сів навпроти мене. Його чіпкий погляд схрестився з моїм і утримував до того моменту, поки звідкись не з'явився ще один слуга. Чоловік неквапливо налив господареві вина.

— Ми впораємося самі. — Володар спритно перехопив пляшку з рук посмутнілого прислужника і зиркнув на нього з-під лоба. — Я хотів би, щоб нам не заважали.

Той щось мовив польською, усміхнувся мені й пішов.

— Схоже, ти не у захваті від своїх співробітників, — мимохідь зауважила, просто так, аби почати розмову.

Володар запитально підняв брову.

— На мене працюють майже сорок тисяч людей.

— Я маю на увазі не працівників компанії, а домашній персонал.

— Ти звикнеш до цього. — Він знизав плечем.

— Я не знаю, чи зможу.

— Ти маєш на увазі, якщо захочеш звикнути? — Уточнив він, і я повільно кивнула. — Ти виросла з прислугою?

— Ти будеш здивований, але ні. — Я тихенько розсміялася, при цьому одне пасмо вибилося з моєї ідеальної зачіски, яку я навчилася робити самостійно. Воно впало мені на чоло — такий собі крихітний вияв бунту. На очах Володара повернула бунтівниче пасмо на належне місце. — Мій батько ненавидів сторонніх людей у своєму домі. Він дуже закрита людина.

Через згадування Михайла Логвина атмосфера між нами ущільнилась.

Володар важко зітхнув:

— Як це почалося?

Я підняла плечі, наче птаха, яка хоче сховати голову під крило.

— Що почалося?

— Ти прийшла до мене. Що Михайло казав тобі напередодні?

Мені стало ніяково, і я уникнула обміну поглядами.

— Ти заради цього вирішив пообідати зі мною?

Володар ледь помітно насупився, і я швидко додала:

— Я розумію, що тобі цікаво.

— Ні. Але ти згадала про нього.

Я вилаялась подумки і міцно стиснула зуби. Мені не хотілося, щоб напруга між нами перетворилася на суперечку. Але хіба ж я не вирішила бути з ним чесною, щоб він зрозумів, чому я так вчинила?

— Я вже казала тобі, — повільно промовила, зважуючи кожне слово, — що мій батько засмутився, коли твоя компанія обійшла його. А дізналася я про тебе давно.

Навіть не дивлячись на Володара, я відчула, як він напружився, ніби готовий відбити будь-яку атаку.

— Він звинуватив тебе і... того хлопця, з яким ти виріс в одній прийомній сім'ї, у всіх своїх ділових невдачах. — Я заплющила очі, зрозумівши, що мені зараз набагато простіше взагалі не бачити його перед собою.

— Ти говориш про те, що я вже знаю, — промовив він зі своєю звичною відчуженістю, але я відчувала, що Володар насилу стримує емоції. — Тобі пощастило, що твій батько послав тебе до мене, а не до Дем'яна.

 — Чому?

Він подумав про свого кращого друга і сильніше насупився:

— Бо Дем'ян…

Я не могла приховати своєї зацікавленості.

— Ми з ним дуже схожі. Проте він не витрачає час на ввічливість. Він би миттю знищив тебе, якби ти вирішила провернути на ньому свій трюк.

— То був не трюк.

Володар нахабно проігнорував мої слова:

— Дем’ян одразу б тебе розкусив. Він завжди розбирався в людях краще за мене.

Здається, я трохи зблідла. Принаймні щоки стали холодними.

— Уявляєш, як він зненавидів би тебе?

Мої пальці так міцно стиснули цупке сукно скатертини, що аж посиніли.

— Мені шкода це чути. — Маленька пауза, щоб зібратися з думками. — Він твій найкращий друг, правда?

— Він мій… Так.

— Ти розповів йому про нас? Про Войцеха?