Розділ 8. Анна

— Куди поставити ялинку? — поцікавився Ян, виглядаючи із-за пухнастих гілок дерева.

Ян був молодим українцем і говорив зі мною рідною мовою. Завдяки йому, садівникові, простора територія була в чудовому стані — дім, фруктовий садок і майданчик для ігор.

Молодий чоловік ніс дрова в дім, коли я попросила у нього допомоги. Ми блукали густим лісом приблизно пів години, і весь цей час Ян розповідав мені про своїх сестер і люблячих батьків. Я раділа, що в мене з'явилася можливість мило побесідувати хоч із кимось, окрім Володара, який нечасто зі мною говорив з того часу, як ми приїхали до Польщі.

— Може, в кабінеті поставимо? — запропонувала я, думаючи про кімнату зі зручними шкіряними кріслами та видом на море.

— На мою думку, така громадина там не поміститься, — розумно підмітив Ян, поправляючи ялинку, ніби букет квітів. — Її краще поставити тут, у фоє.

Він мав рацію. Я збагнула, що вибрала дуже велике і важке дерево.

— Гаразд. — Я тільки безпорадно розвела руками, а потім наблизилася впритул, аби підтримати цього монстра. — Думаю, варто покликати когось на допомогу.

— Вважаю, це визнання поразки. Якщо слугам вдається встановити майже чотириметрову ялинку у фоє, то і ми зможемо це зробити.

— Ну, мені неприємно нагадувати про це, але у нас немає команди помічників.

— Мене ображає те, що ви вважаєте, нібито мені потрібна купа персоналу, щоб виконати щось просте.

— Ви вже встановлювали ялинку?

— Не мав нагоди. — Він посміхнувся; в його зелених — безперечно гарних, навіть занадто гарних для чоловіка — очах світилися запал і впертість.

— Анно? — Ми з Яном повернули свої голови в бік, звідки пролунав грізний голос, і побачили господаря будинку. Володар, одягнений в темні джинси й чорний пуловер, стояв на сходах і суворо споглядав на нас. На душі стало якось неспокійно, коли я вдивилася в його роздратований і нетерплячий вираз обличчя. — Мені треба з тобою поговорити.

Я прикусила губу. 

— Ми якраз збиралися поставити ялинку...

— Я помітив. — Володар ледве стримував гнів.

Я насупилася, дивлячись спідлоба.

— Ідіть, Анно. — Кутики губ Яна злегка здійнялися. — Я сам встановлю її. — І він підштовхнув мене легенько в плече.

Не викликало жодних сумнівів те, що Ян впорається без моєї допомоги, але не в цьому була справа. Річ була в тім, що я дуже хотіла пройнятися неповторною атмосферою, духом очікування свята.

— Добре, — схаменулася я, коли помітила, як Володар стискає кулаки, щоб опанувати себе, і вирішила, що сталося щось серйозне. — Я скоро повернусь.

Як тільки я дісталася другого поверху, чоловік негайно поклав руку мені на поперек, впиваючись пальцями, і стрімко повів коридором. Мені було приємно тісно пригортатися до чоловічого плеча. Проте з чим це було пов'язано? Через два тижні після поїздки у Колобжег ми з Володарем лише перекинулися кількома словами. 

Я починала підозрювати, що він цурається мене.

— Я дійду сама, — відрізала, різко скидаючи його долоню.

Його погляд жбурляв блискавки, і якби вони були справжні, я лежала б вже мертва.

— Що, чорт забирай, відбувається? — Я зупинилася посеред коридору, похитнувшись на підборах. 

— Я хотів би обговорити це наодинці. — Він послав мені багатозначний погляд і підняв підборіддя, чим посилив мою цікавість.

— Ми наодинці, — обронила я, коли ми увійшли в мою спальню, де я дуже намагалася не зиркати на ліжко.

Володар зачинив двері.

— Ти кажеш, що тебе турбують чутки про зради, але за першої ж нагоди ти намагаєшся мені зрадити.

Я насторожилася:

— Про що ти говориш?

— Ти практично вішалася на Яна.

Від подиву у мене навіть нижня щелепа відвисла.

Володар зробив кілька напружених кроків до мене:

— Ти справді вважаєш, що доречно спати з нашим садівником?

— Він не наш, а твій садівник!

— Неважливо.

— І я не сплю з ним! — відказала, погрозливо помахавши пальцем перед його обличчям. — Він мені просто подобається. Ян добре ставиться до мене, і ми говоримо однією мовою. Він — єдина людина, з якою мені вдалося поговорити з того часу, як я переїхала сюди. До того ж Ян ввічливий зі мною, на відміну від інших, кого я знаю, і не дивиться на мене, як на бруд на підошві свого взуття.

Від люті ніздрі Володара надималися і здувалися, ніби ковальські міхи.

— Мені начхати, що він чемний з тобою, — огризнувся він, стискаючи зуби. — Я не хочу, щоб ти з ним знову розмовляла.

Я пирхнула від істеричного сміху:

— Ти не можеш заборонити мені з кимось дружити.

Його зухвалість не мала меж.

— Ні? Але я можу його звільнити,  — відповів Володар, роблячи ще один крок.

— Не смій! — Від неосяжної та бурхливої злості я зробила спробу вдарити обома кулаками йому в груди, але він спритно перехопив мої зап'ястя і рвучко підтягнув мене до себе. Наші погляди схрестилися, як шпаги. Схрестилися ненадовго — на коротку хвилину. Але мені здалося раптом, що ця хвилина тривала вічність — така вона була несподівано тривожна й радісна, бентежна й щаслива. На цю коротку мить для мене зникло все, що оточувало нас.