Розділ 7. Анна

Я зачинила дверцята авто набагато голосніше, ніж хотіла. Суперечка з Володарем розлютила мене не на жарт.  

Ніч, яку ми провели разом, була особливою. Я назавжди запам'ятаю той момент.

— Я ніколи цього раніше не робила, — прошепотіла я тієї ночі, пильно дивлячись йому у вічі. Він схилився наді мною, окутуючи міццю і жаром свого тіла. Я й не думала чинити опір, коли його рука невимушено ковзнула між моїх стегон. Мені здалося, що на цю мить я мріяла все своє життя. 

Я припала до його губ і пристрасно поцілувала, поцілувала настільки глибоко і всеосяжно, що майже кінчила. Як повітряний змій на висхідних вітрах, я вознеслася на цьому відчутті, але не хотіла сягати піку, не хотіла оргазму — бо понад усе хотіла, щоб ми стали якимсь чином одним єством, двома його часточками, що упивалися, жадали...

— Чого ти не робила? Не спала з незнайомцями?

Я похитала головою і знову зустрілася з ним поглядом.

— У мене ще не було чоловіка.

У Володара перехопило подих.

— Як це? — Він притягнув мене ближче до себе, водночас подавшись вперед, і я відчула його тугу плоть, що повстала супроти мене з тихою, разючою силою і впевненістю. Я підкорилася, тремтячи усім тілом.

— У мене просто не було такої нагоди. — Певний час я зустрічалася з хлопцем, коли мені було від шістнадцяти до сімнадцяти років. Тож я пройшла стадію обіймів і поцілунків, гадаючи, що решту надолужу пізніше. Що ж, цього так і не сталося.

— Нам не варто кохатися, Аню. Твій перший раз має бути особливим.

— Але я хочу кохатися! Будь ласка, Володаре! — мовила я благальним тоном і торкнулася його найсокровеннішого місця. Я не питала в нього дозволу на цей доторк. Протяжний стогін, мов схлипування покинутої дитини після довгого плачу, злетів з його губ. А потім він колихнувся стегнами назустріч моїм пестощам. — Я хочу, щоб ти став моїм першим чоловіком.

Я казала йому правду від самого початку, тільки він мене не слухав. У мене просто не було можливості зайнятися сексом раніше, тому я залишалася незайманою. Я б могла усе списати на релігійність або на те, що чекаю шлюбу, але розуміла, що з моїх вуст це звучатиме непереконливо. Насправді мені було соромно, я почувалася неповноцінною й воліла відмовчуватись, коли дівчата обговорювали аж надто інтимні подробиці своїх стосунків.

Володареві вже на це начхати. Його думка про мене стала ще негативнішою. 

Я не забула, яким тоном він розмовляв зі мною та які образливі слова мені кидав. Він не хотів зробити мені комплімент, кажучи, що я не схожа на жодну жінку, яку він знає. Він планував образити мене. Хоча, мабуть, просто висловлював свою думку, а я прийняла його слова близько до серця.

Втомившись від болісних роздумів, я вирішила прогулятися містом недалеко від площі, на якій Володар мене висадив.

Та якось на очі натрапив магазин сувенірів.

— День добрий, пані! — промовив по-польськи продавець за прилавком, і я йому трохи усміхнулася. Йому було за п'ятдесят, він був досить огрядний і невисокий, з густою сивою бородою. На його штанах красувалися червоні підтяжки. За будовою тіла та зовнішністю він нагадував Санту. Лише оленів йому не вистачало для завершення образу. 

Чоловік знову заговорив польською, і я похитала головою:

— Вибачте, я говорю тільки англійською.

— Американка?

Я похитала головою.

— Українка.

— Ласкаво просимо! — промовив він українською з акцентом і весело посміхнувся, а потім продовжив англійською: — Подивіться наші товари. Я завжди готовий допомогти вам з вибором.

Магазинчик був чудовим. Спочатку я розглядала мармурові статуетки, які б поміститися на долоні; попри розмір, вони були досконалими. Потім побачила різнокольорові свічки та дерев'яні різдвяні прикраси, які завжди асоціювалися у мене з Європою. А ще у магазині були музичні скриньки.

— Як красиво! — Я раптом помітила незвичайні прикраси у кутку магазину і попрямувала туди. То були ялинкові іграшки сферичної форми з видувного скла, настільки тонкого, що воно здавалося серпанком. На іграшках зображалися святкові сценки, присвячені Різдву, Санті та його оленям, а всередині кожної іграшки був крихітний дзвіночок. Повернувшись до продавця, я захоплено ахнула.

Він зрозумів мене з першого мого погляду і раптом зник за дверима зали. А через деякий час повернувся з молодою жінкою. На ній був фартух, її темне волосся було зібране у вільний пучок.

— Моя дочка, — гордо вимовив чоловік, і моє серце стислося. Мій батько жодного разу не дивився на мене з такою гордістю.

— Привіт, — сказала жінка. — Вам подобаються ці іграшки?

Я не втрималась:

— Вони такі вишукані.

— Вони цінні та унікальні, — мовила жінка. — Наші праотці передавали уміння та навички з покоління в покоління. У місті лише наша сім'я вміє виготовляти іграшки зі скла.

Я сумнівалася, що колись бачила щось гарніше.

— Тато каже, що вони приносять удачу та виконують бажання, — продовжувала вона. — Але я не знаю, чи це правда. Думаю, що вони просто красиві.

Я кивнула на знак згоди. Я вже уявляла ці іграшки на великій зеленій ялинці з гарними чарівними вогниками. Хоча я не святкувала Різдво після смерті матері, тепер же надихнулася, думаючи про це свято. Зрештою, цього року буде перше Різдво Войцеха.