Розділ 5. Анна

— Це твій будинок? — Запитала я, порушуючи мовчання. Я не стала опускати вікно, хоча мені хотілося впустити в салон ритмічні звуки прибою і запах морської солі. — Ти ж працюєш цілодобово сім днів на тиждень? Навіщо ти купив тут будинок? Ти витрачаєш купу грошей на те, чим не користуєшся.

Володар здивовано підняв брову й окинув мене поглядом, в якому змішалися відраза та гнів.

— З якого часу ти рахуєш мої гроші? З якого часу тебе хвилює, що і на кого я витрачаю, Анно?

Я почервоніла від образи та обурення.

— Я ніколи не цікавилася твоїми грішми, — тихо й наполегливо мовила. — Мені не потрібно було від тебе нічого — матеріально.

Я дивилася на вперте й безперечно гарне лице Володара Рудзинського, й так кортіло мені відкритися йому, проказати про всі ті почуття, що зберігала у своєму серці уже рік, але ні — не насмілилась й нічого не сказала, змовчала, розуміючи надто добре, що йому не потрібне моє почуття. В його серці зараз жила ненависть, змішана з болем зради, й мене він терпить заради сина.

— Виправдовуйся чи не виправдовуйся, а провина за махінації все одно на тебе поклалася... А що стосується твого батечка... То я його власними руками задавив би, та тільки ж забіг кудись так, що ніхто й не відає, куди подівся. Можливо, ти все ж таки знаєш... Га, Аню?

— Я нічого про те, не знаю.

— Звісно, звісно ж не знаєш. Та нічого — до пана Логвина ще дійде черга й він отримає своє.

Він поглянув на мене повільно та з таким вираженням у своїх казкових очах, що подальші слова застрягли в мене в горлі.

— Ти не хвилюйся, ніхто не прознав про твій ганебний вчинок. — Ця розмова викликала в ньому щось протилежне спокою, й здавалось, що він зараз зірветься, що я відчула невільний острах.

— То пан в добродія погратися забажав? Пожалкувати мене закортіло, щоб потім з вдячності я все життя падала перед тобою на коліна й ноги твої цілувала? Ласкавий пан — нічого й тут не прокажеш... Та тільки мені зовсім не потрібно твого добродійства, пане Рудзинський. Я і без подібного обійдуся й проживу.

— Знову ти за своє, Анно? — обурився він. — Я щойно сказав тобі, що даю другий шанс і стрибаю на ті ж самі граблі. Хоча ти не варта навіть того, щоб тебе шкодувати.

Але все ж шкодував... Й знаю — ненавидів мене від того ще більш.

Я зробила глибокий вдих, намагаючись зберегти спокій:

— Мені шкода, що ти так цинічно дивишся на людей та життя. Але на мій рахунок ти помилився.

— Життя мене добряче покидало, не раз ударяючи обличчям об стіл, — жорстко відповів Володар і поринув у свої думки.

Брехати, обманювати, хитрувати для мене було зовсім нехарактерно. Почуття сорому за той обман досі не залишало. Я знала, що Володар не вибачить мені. Але я хоча б намагалася загладити провину за вчинене.

Відвернувшись від чоловіка, почала дивитися в далечінь.

— Мені подобається пляж, — раптом заявив він.

Я вже забула, про що почалася наша розмова.

— Пляж справді гарний. Але будинок не відповідає твоїм високим вимогам.

Володар заперечив:

— Цей будинок по-своєму чарівний.

Дивно було чути від нього таке, бо для нього будинок — це готелі. І так, ми тоді переспали у номері. Він нікого не водив на свою територію — я достеменно знала, адже за ним стежила.

Проте він купив котедж, перетворив на свій будинок. І привіз нас сюди.

Дім був новий. Від колишнього, схожого на сільську хату, нічого не залишилося. Зараз переді мною був добротний двоповерховий котедж, з балконами та верандою по периметру першого поверху. Черепичний дах, великі вікна, а навколо будинку ідеальний газон та помітні ліхтарики на невисоких стовпчиках.

Ми під'їхали до кованих воріт і зупинилися.

— Твоя оселя дуже гарна... — не втрималась я від коментаря.

— Ти не підозрювала, що я люблю гарні речі?

— Я не очікувала нічого подібного.

— А чого ти чекала?

Я знизала плечима:

— Напевно, суперсучасну квартиру у столиці. — Це був би слушний варіант для нього.

— Я маю житло у Варшаві. — Він нахилив голову набік. — Іноді там живу.

— Але ти хочеш мешкати тут. На іншому кінці країни.

Він довго дивився на мене, потім відповів:

— Тут тихо.

Натиснувши на кнопку й відкривши дверцята, Володар торкнувся рукою мого коліна.

Я здригнулася від його дотику, стримала себе, аби не відкинути ту руку, тепло якої відчувалося навіть крізь одяг.

— На вулиці холодно, — різко промовив він і простяг мені чорне вовняне пальто.

— Дякую. — Надягнувши пальто, я зрозуміла, що воно належить йому. Тому що я буквально потонула у ньому. І відчула запах його туалетної води. Я миттю розхвилювалася, згадуючи нашу близькість.

Обсмикнувши себе, зосередилась на будинку, сім’ї, собі. Я розуміла, жити з ним буде нелегко, але вирішила, що підлаштуюсь. Що-що, а це я вміла.