Розділ 4. Анна

Володар спав у вітальні. Мені ніяк не спалося, тому я встала, аби випити склянку води й піти далі спочивати, але зразу побачила чоловіка в кріслі, який неприємно рипів при кожному русі та погрожував зруйнуватися.

Він зняв піджак і краватку. Розстебнув комір сорочки, оголюючи сильну шию. Закотив рукави, показуючи засмаглі передпліччя.

Його широкі груди високо здіймалися — дихав він спокійно й глибоко.

Я часто бачила Володара уві сні. Але це були не фантазії, а уривки спогадів про те, як ми кохалися з перервами на розмови в темряві. У цій темряві мені було дуже затишно, навіть коли ми обоє мовчки лежали, пригорнувшись одне до одного. Я досі чітко пам’ятаю те фізичне відчуття, коли він заповнював моє лоно собою. Тіло — великий пан, має ідеальну пам’ять і велику вірність зберігає тому, хто бодай раз підніс його на п'єдестал. Мені ні з ким було його порівнювати, адже Володар був у мене першим і єдиним.

Проковтнувши слину, я зробила крок до нього ближче, і він відразу завертівся в кріслі. Я завмерла, трошки й злякавшись, і почервоніла. Бо точно не хотіла, щоб він застав мене зненацька і вимудрував собі бозна-що.

Володар Рудзинський був найбездоганнішим зразком мужності, який досі траплявся мені, і це викликало такої сили фізіологічний відгук, якого я навіть не підозрювала в собі. Познайомившись з ним, я була зачарована його силою та пристрастю. І зараз він виглядав не менш привабливим. Але уві сні він здавався беззахисним, наче дитина.

Чи завжди він був таким самовпевненим і пихатим? Навряд чи.

Коли він озлобився: у дитинстві, юності чи трохи пізніше?

— Перестань на мене вирячуватися.

Здригнувшись усім тілом, я глянула на його пом’яте обличчя і сильніше почервоніла від збентеження.

— Я думала, ти замерз, — пролепетала я. Чоловік навіть не здогадувався, якої напруги мені варто було тримати себе в руках. — Принести тобі ковдру?

Він посміхнувся, доводячи, що точно розуміє, чому я на нього зиркала.

— Мені тепло, — глузливо відповів він.

— Добре. — Я випросталась і постаралася видати з себе подобу усмішки, але вийшло натягнуто. Складно усміхатися, коли туга серце крає.

— Тобі не спиться? — не надто привітно пробурчав Володар.

Я похитала головою:

— Я не можу не думати про те, що погодилася.

— Безглуздо думати про те, що вже зроблено, — зазначив він мудро.

— Ще не зроблено.

— Ти хочеш сказати, що передумала?

Прикусивши губу, я заплющила очі, намагаючись проаналізувати свої бажання, потреби та сумніви.

— Войцех заслуговує на те, що ти можеш йому дати, — нарешті промовила, хитаючи головою.

— Я подбаю про вас обох, Анно. Відтепер тобі нема про що турбуватися.

Його слова заспокоїли мене, хоча я не мала реальної причини довіряти йому. Думка про те, що він раптом захоче повернутися у своє колишнє життя, не давала мені спокою. Спокуса велика. Рано чи пізно він не витримає, покине нас, і мій хлопчик виросте без батька.

Наступного ранку, коли я вийшла з ванної кімнати, Володар поцікавився:

— Ти зібрала речі?

Переді мною знову був зарозумілий і владний магнат у діловому костюмі. Це була не та людина, яка обіцяла позбавити мене турбот. Я бачила перед собою людину, яка заробляла мільярди.

— Це не займе багато часу. — Я вказала на двері своєї спальні. — Войцех ще спить. Я не хотіла його будити.

Зазвичай у такий час синочок вже канючив і мав ранкову годівлю, але вночі він постійно прокидався — його мучили газики.

Володар примружився:

— Ми скоро виїжджаємо. Його доведеться розбудити. — Невелика пауза. — Я візьму його.

Я витріщилася на нього:

— Ти серйозно?

Він глузливо посміхнувся.

— Він же мій син.

Я здивовано підняла брову.

Володар мав рацію. До того ж я хотіла, щоб він став добрим батьком.

Увійшовши до спальні, я побачила, що малюк уже прокидається. Він вигнув спину, а потім підняв голівку і потягнувся. Я взяла його на руки та ніжно поцілувала.

— Прийшов твій татусь, Войцеху, — прошепотіла йому на вушко, солодко усміхнувшись.

Володар дивився на хлопчика з такою тугою, що я ледь не забула, як він ставився до мене після нашої пристрасної ночі.

Я майже не згадувала, що Володар — мій недруг.

Мені хотілося обійняти його за талію, піднятися навшпиньки й поцілувати в губи. Прошепотіти йому в рот, що він може надолужити втрачене за три місяці, тому що у нього попереду ціле життя.

Але я цього не зробила.

Передавши йому сина, я різко кивнула і промовила:

— Я скоро.

Чоловік не відповів. Мабуть, він навіть не чув мене. Він був у своєму світі, де були тільки він і Войцех. Я дивилася на них і намагалася не думати, що я їм заважаю.