Розділ 3. Анна

Увесь вечір я згадувала свою розмову з Володаром, який, поза сумнівом, стирчить зараз у гламурному ресторані чи барі з якоюсь красунею. Він, мабуть, навіть не думає про мене. Чоловік відверто заявив, що зневажає мене і не вірить жодному моєму слову. Та й для чого думати й тим паче вірити в вигадану, за його словами, дитину?

Мені варто було показати йому фото. Вони такі схожі: Войцех успадкував блакитні, глибокі, як гірські озера, очі Володара, його густі брови й темне волосся; від мене ж йому дісталися тільки ямочки на щоках.

Я декілька місяців намагалася розповісти йому про дитину, яку ми зачали. Спочатку — коли була вагітна, а потім — коли народився син. Я гадки не мала, що чоловік не увірує.

Він духу мого не терпить.

Навіть не знаю, як тепер діяти.

Я окинула стомленим поглядом вбоге оформлення своєї квартири та відчула безпорадність. Навіть працюючи, я ледве зводила кінці з кінцями.

На моєму банківському рахунку лишилося шість тисяч гривень. Уже треба платити за квартиру, а дитині необхідно купувати підгузки. Добре, що я годувала первістка грудьми, тому що на молочну суміш цих грошей аж ніяк не вистачило. А ще незабаром йому знадобиться інша їжа та одяг, і що тоді?

Допивши свій чай з лимоном, я поставила порожню чашку на крісло й підігнула під себе ноги.

Я так втомилася, що навіть думка про те, щоб підвестися, прийняти душ, переодягнутися і лягти в ліжко, здавалася надто обтяжливою. Я намагалася не заснути, і це мені успішно вдавалося, аж поки годинник не вибив дванадцяту, і я задрімала. Але переживання та незручність майже заважали спати.

Розбудив мене стукіт у двері. Він був такий наполегливий і гучний, що я побоялася, як би не прокинувся Войцех. Поспішивши до дверей, я нервовим рухом відчинила їх і побачила Володара Рудзинського.

— Володаре? — сонно пробурмотіла я і провела долонею по очах, а потім позіхнула. — Що ти тут робиш? Як ти дізнався, де я мешкаю?

Замість відповіді він нахабно увійшов до моєї квартири.

— Де він? — нетерпляче запитав Володар. На його гарному обличчі позначалися емоції, яких я не розуміла.

— Спить.

— Аякже ж, — трохи недовірливо промовив він. Неначе ревнивий чоловік, який не застав мене з коханцем. — Але я прийшов не для того, щоб слухати твою брехню.

— Тоді навіщо?.. — Якби він справді вважав мене дешевою аферисткою, то не наблизився б до мене на сотню кілометрів.

Наші погляди зустрілися, і ми не зводили одне з одного очей довгий час, що видався мені вічністю. Мені здавалося, що відстань між нами зменшувалась, неначе від зуму фотоапарата, а все навкруги ніби поринуло в туман або зникло. Мене оточило небуття від погляду, що затягував, як чорна діра. Але так було завжди, коли я опинялася поруч із ним і заглядала йому в очі.

Володар опустив голову нижче. Його губи були трохи відкриті, наче він збирався щось сказати або... поцілувати мене. Я зробила короткий вдих і підняла підборіддя. Йому тільки потрібно було опустити голову на кілька сантиметрів — і ми опинимося ніс до носа, вуста до вуст. Але чарівності вистачило ненадовго.

Почувся дитячий плач.

— Що це?

Його питання вирвало мене з чуттєвого туману.

— Войцех!

Я кинулась до спальні, а Володар пішов слідом за мною. Блідий і похмурий, він стояв, як статуя, у дверях, витріщаючись на ліжечко, немов уперше в житті бачив дитину.

Я взяла синочка на руки, і той уткнувся носом мені у груди. Їй-богу, я не хотіла зловтішатися, але в душі мені було приємно, що я розвіяла в прах всі його марні сподівання.

— Що це? — здивовано спитав він.

— А ти як думаєш?

— Це дитина.

— Так. І твій син. Я говорила тобі про нього.

Мені лише хотілося, щоб він став частиною життя свого первістка.

— Я... — Володар дивився на сина в повній розгубленості.

— Його треба нагодувати та заколисати, — сказала я, киваючи у бік дверей. І тільки через сильну розгубленість чоловік зробив те, що я попросила, — вийшов із кімнати, залишивши мене з Войцехом.

М’яко колисаючи сина, я раптом уявила, як зворушений Володар схиляється над малюком, що лежить у дитячому ліжечку, й образилася по-справжньому. Це лише плід моєї уяви, який не має права на реальне існування. Я струснула головою, щоб викинути з голови дурниці.

Коли Войцех заспокоївся і заснув, я погладила його тонке волосся та щічку.

— На добраніч, синку, — побажала йому і вимкнула верхнє світло.

Володар нервово ходив кімнатою — чотири кроки туди, чотири назад. У кожному його русі читалося занепокоєння.

— Ти казала правду.

— Чому тебе це дивує? — рішуче заявила я.

Він насупився:

— Ти ще питаєш?

— Володаре, тієї ночі я припустилася помилки. Я розумію, чому ти гніваєшся, але то була велика помилка.

Він потер обличчя долонею і недовірливо похитав головою.