Розділ 2. Володар

— До вас завітала пані Логвин, — повідомила секретарка Лаура через інтерком.

За частку секунди я підібрався усім тілом. Анна прийшла до офісу?

Її прихід надзвичайно мене вразив. Не те щоб було аж так приємно... Я думав, дівчина облишила спроби зв'язатися зі мною. Скільки разів їй говорити, щоб вона трималася від мене якнайдалі?

З важким видихом я підняв трубку інтеркому:

— Ти сказала?.. — мабуть, точно хотів впевнитись, що правильно зрозумів жінку.

— Пані Логвин.

Я ніяк не відреагував на її слова, хіба що міцніше стиснув пальці на трубці. Час стікав, проходив повз із кожною секундою, і треба було щось вирішувати. Поява Анни щось означала. Не могло бути такої випадковості.

Я глянув прямо перед собою. Стояв сірий день. Над Києвом було похмуре небо, хоча місто гуло від передріздвяної лихоманки.

Я ледве не наказав секретарці викликати поліцію, але потім згадав, як тиждень тому очі Анни були мокрими від сліз, а губи тремтіли. Таке відчуття, що їй справді була потрібна низькооплачувана робота.

Звісно, вона брехала. Здається, вона щось затіяла. Хотіла образити власника ресторану?

Я мав усе з'ясувати заради свого друга. Але не тут. Мій офіс завалений документами, які можуть зацікавити її. А будь-який витік інформації може спричинити шкоду компанії.

— Скажи їй, що я зайнятий. Якщо хоче, нехай чекає. — Мою самоповагу було поранено і тільки помста, хоча і не велика, повинна була привести мене в нормальне самопочуття.

Я займався справами до кінця дня. Була майже шоста година вечора, коли Лаура знову мені зателефонувала:

— Я все зробила, пане Рудзинський. Вам ще щось потрібно?

— Ні, Лауро. Можеш їхати додому.

— Пані Логвин все ще тут.

Я похмуро стиснув губи. Яка витримка. Яка виняткова врівноваженість. Надзвичайна жінка... і дуже небезпечна. Я був упевнений: дуже небезпечна.

— Передай їй: я знаю, що вона чекає.

Я узяв останній звіт про виробництво «Хорс» і щосили постарався зосередитися. Анна стирчить у моєму офісі майже чотири години.

Тяжко зітхнувши, підвівся, зняв піджак зі спинки крісла і надів його, а потім відчинив двері між своїм кабінетом та приймальнею.

Кімната яскраво освітлювалася, але небо за спиною Анни було абсолютно чорним, важким та зловісним. Попри те, що до Різдва залишався цілий місяць, у кутку стояла велика ялинка, що сяяла вогниками. При їхньому світлі обличчя Анни здавалося ангельським. Очевидно, що це оптична ілюзія. У цій жінці немає нічого ангельського.

Вона обернулася на звук моїх кроків і повела плечима, як ніби їй на мить стало холодно. Подивилася на мене з великим обуренням, а я раптом відчув нестерпну жагу. Після розлучення пристрасть до неї набула нової гостроти. Проте я проігнорував відчуття голоду, яке щойно смоктало моє нутро. Мене приваблюють у жінці інтелект, вірність, сила волі та чесність. Нічого із цього в нії немає. Хоча вона дуже кмітлива.

— Чого тобі? — навмисне грубо поцікавився.

Анна здавалася здивованою моїм тоном.

— Я не думала, що ти приймеш мене, — сміливо відгукнулася вона. — Я вирішила, що ти пішов.

— Спочатку я хотів викинути тебе звідси. Ти в курсі, що це не складе мені труднощів. — Я помітив, як почервоніли її щоки; вона з викликом підняла підборіддя. — Але потім мені спало на думку з'ясувати, що ти плануєш.

— Планую?

— Ну, у тебе має бути причина, щоб працювати в ресторані мого знайомого.

Дівчина похитала головою, ніби я сказав їй щось, чого вона не заслуговувала.

— Володаре...

— Я хотів би, щоб ти називала мене паном Рудзинським, — безсоромно заявив я. — Це найкраще підходить до того, що я думаю про тебе і як мало хочу знати про тебе.

Вона із зусиллям проковтнула гірку слину і зціпила зуби, наче таким чином можна було втримати в собі жовч, що із шаленим завзяттям намагалася випнутися з неї. Так майстерно стримувала свої емоції, щоб не показати й натяку на прикрість, яка жевріла колючою рудою в її серці.

Я звернув увагу на те, як вона одяглася для зустрічі зі мною. Вона не намагалася справити на мене враження. Анна була вбрана в витерті джинси й чорну кофтинку із невеликою вишивкою бісером навколо горловини. Такою я її ще ніколи не бачив. Де та зваблива красуня, яку знав колись?

— Володаре, — повторила вона з такою наполегливістю, що було важко нею не захоплюватися. Мало хто зважився б кинути мені виклик. — Тієї ночі, коли ми зустрілися, я була...

Я владно виставив вперед долоню, зупинивши її захоплений потік слів.

— Я не хочу обговорювати минуле. Мені начхати на тебе. Мені начхати на твого батька. Мене не хвилює та ніч. Ти дала мені урок, якого я ніколи не забуду. Тепер я хочу, щоб ти назавжди пішла з мого життя.

— Послухай мене...

— Ні! — несподівано гаркнув до неї так, що Анна злякалася. Аж стрепенулася від гнівного голосу. — Кожне слово, що злітає з твоїх губ, нещире.