9

Наступний місяць промайнув без якихось особливих подій. День минав за днем в прозаїчній, буденній послідовності. Кожного ранку ми вирушали у звичні рейси по району. Єдина відмінність була лиш в тому, що тепер роботи нам додалося, адже окрім сільських крамничок ми почали продавати свою випічку так би мовити «з коліс». В нашій місцевості з’явилося чимало біженців, деякі з них поселилися у віддалених хуторцях і власник пекарні вирішив, що не гоже людям залишатися без свіжого хліба. Тож доводилося заїжджати в такі невеличкі поселення і зупинившись посеред вулиці займатися торгівлею. Допомагаючи напарниці я невдовзі й сам просякнувся духмяним ароматом нашого товару.

В повсякденній, виснажливій праці було якось не до сторонніх розмов. Таня більше не запрошувала мене до себе на каву, а я не наважувався натякнути їй, що дуже хотів би цього. Після моєї необдуманої відмови наше спілкування зробилося прісним та безбарвним. Не важко було здогадатися що жінка ображена на мене. Вочевидь вона вважала що я такий самий невдячний зарозумілий бовдур, яким був її чоловік, і мабуть шкодувала вже що відкрила мені тоді свою душу. І відчуваючи свою провину я не знав як виправити зроблену помилку.

Нагода виправити ситуацію трапилася мені наприкінці весни. Соломія отримала можливість провідати чоловіка на фронті і шукала під опіку кого можна залишити своїх малих дітей. Вибір сусідки цілком зрозуміло випав на мене і… Таню. Молода жінка прекрасно розуміла, що одному мені не справитися з таким обов’язком тож знайшла підмогу у вигляді напарниці. Звісно та не відмовила і в результаті вихідні ми мали провести в компанії з двома непосидючими шибениками й верткими шибайголовами.

Сказати, що час який я провів в ролі дитячого опікуна був наповнений різноманітними емоціями значить нічого не сказати. Підвізши сусідку на автовокзал я звалив собі на плечі турботу про її синів. Справа ця була і цікавою і виснажливою водночас. Хлопчаки виявилися неймовірно допитливими дітьми і буквально засипали мене зливою всіляких «чому», «як», «коли» і «навіщо». Спершу я ще намагався давати розумні відповіді, та невдовзі збагнув, що треба відшукати якийсь інший спосіб використати їхню невгамовну енергію. Вихід знайшовся сам собою – техніка. Невеличкий профілактичний ремонт автомобіля став для мене своєрідним порятунком від дитячих запитань, а для хлопчаків тим ділом, що захопив їхню увагу до самого вечора.

Наступний день була неділя і ми присвятили його розвагам. З’їздили в ресторан до кума Івана на піцу. Поласували морозивом в міському парку. Послухали виступ вуличних музикантів. Навіть разом передивилися по телевізору кілька серій якогось казкового мультсеріалу. Весь цей час поводилися так наче були справжнісінькою родиною. Потайки спостерігаючи за Танею я неодноразово ловив себе на тому що чомусь почав порівнювати її зі своєю покійною дружиною. Цей приязний усміх, веселий блиск в очах, мелодійний голос були такими схожими. Як же мені всього цього тепер не вистачало.

Надвечір ми повечеряли смачнючою запіканкою яку приготувала Таня. Після жінка пішла вкладати дітей спати, а я взявся мити брудний посуд. За такою нехитрою справою спробував було розібратися в тих враженнях, що залишилися в мене після цього дня. А їх було, ох як багато, і як це не дивно вони мені неабияк подобалися. Турбуючись про сусідських дітей я вперше від моменту смерті Ганни відчув себе по справжньому комусь потрібен. А ще, незважаючи на втому, я наче скинув з десяток прожитих років і хоч на нетривалий час перестав бути старезним дідуганом.

– Замучили тебе діти? – запитала напарниця повернувшись до кухні.

– Є трохи, – погоджуюся я й цікавлюся. – Давно вже я не отримував стільки адреналіну. Вони вже заснули?

– Так. Майже моментально. Моторні хлоп’ята. Будеш каву?

– Не відмовлюся. До речі хочу вибачитися за минулий раз.

– Ти про що це? – дивується жінка. – Який минулий раз?     

– Маю на увазі той вечір коли ти запрошувала мене до себе в гості, а я відмовився. Вийшло якось незручно.

– Та нічого. То ти мені вибач що я була такою нав’язливою.

Після такого обміну «люб’язностями» в кімнаті запановує гнітюча мовчанка. Я здогадуюся що маю ще щось сказати, що повинен якось пояснити свою поведінку, що маю відновити щирі і доброзичливі стосунки з Танею, тільки як ось це зробити не маю і найменшого поняття.

– Ти не була нав’язливою, – нарешті мовлю я, – просто мені тоді стало дуже лячно.

– Чого? – спантеличено запитує напарниця.

– Я вже трохи розповідав тобі про своє минуле. В ньому була лише одна жінка і після її відходу в потойбіччя здавалося померла і частинка мене самого. Життя втратило всякий сенс. Буденність стала такою сірою і одноманітною. Фактично це було безрадісне існування в печальному очікуванні закономірного фіналу. Та я помаленьку змирився з цим, бо змінити щось на краще було неможливо. Великою розрадою став початок роботи в пекарні та знайомство з тобою. Ти неймовірна жінка і мені надзвичайно добре з тобою. І ось саме це дуже лякає мене.

– Дурня якась, – не витримує Таня. – Ти боїшся мене?

– Не тебе, а те місце яке ти тепер займаєш в моєму житті. Я відчуваю, що все більше прив’язуюся до тебе і це мене неабияк бентежить. Все таки мені вже шостий десяток стукнуло і є такі речі про які мені вже не варто думати.

– Хм, – каже жінка і мило всміхнувшись глибокодумно додає. – Ти цікавий чоловік, і зізнаюся, я теж неабияк прив’язалася до тебе. Не розумію чого так переймаєшся своїм віком та вважаєш що він може стати на заваді якимось думкам і зашкодити нашому доброму приятельстві та щирій дружбі. Моя тобі порада – просто живи й радій кожній хвилині яка тобі дано в цьому світі. А ще не забивай собі голову дурницями, та давай влаштовуватися спати. Доброї ночі і спокійних снів, напарнику.