8

Наступного дня, прокинувшись на світанку, я поспішив до свого помешкання. Робоча зміни мала розпочатися десь аж за дві години. Часу цілком достатньо щоб прийняти душ, переодягнутися в робочий одяг, приготувати собі такий-сякий сніданок. Звісно помитися і перекусити можна було б і у Тані, та мені чомусь не хотілося бути надто нав’язливим. Святковий концерт, посиденьки в барі і довірлива вечірня розмова то добре діло, але не треба забувати про ті межі за які не варто переходити. Ми ж обоє тільки добрі приятелі і нічого більшого.

Правда моє переконання «що нічого більшого» було поставлено під сумніви аж двічі вже цього ж таки ранку. Першим це зробила сусідка Соломія, котру я зустрів коли вирушав на роботу. Традиційно в пекарню ми добиралися разом на моїй машині і під час дороги мали трохи часу побалакати про те про се. Цей раз не став якимось винятком. Тільки-но опинившись в салоні автомобіля молода жінка змовницьке підморгнула мені і невинним тоном зауважила, що випадково помітила, що я цю ніч не ночував вдома.

Відпиратися від цього було безглуздо тож я чесно у всьому зізнався:

– Так. Вчора ходив на благодійник концерт з напарницею. Потім засиділися в неї вдома за кавою і вже пізно було повертатися додому. Довелося переночувати в гостях.

– Зрозуміло, – всміхнулася сусідка й задумливо додала. – А я і не знала, що у вас з Танею настільки близькі стосунки. Мабуть гарно разом провели час.

– Немає у нас ніяких близьких стосунків, – невдоволено буркнув я. – А день насправді видався хорошим.

– Отож, – підсумувала Соломія і швидко перевела нашу розмову на іншу тему. Надалі вона розповідає про вчорашній телефонний дзвінок від чоловіка з фронту. Молода жінка настільки щаслива, що здається аж сяє від радості. Ще б пак, увірвати в життя навіть кілька хвилин розмови з коханою людиною, в наш буремний час то вже є велика вдача. Можливість якою гріх не скористатися і за яку мабуть треба бути надзвичайно вдячним долі.

На роботі мене вже чекає «бусік» вщент завантажений контейнерами з випічкою. Не встигаю сісти за руль як хряснувши дверима в кабіну залазить і моя напарниця. Традиційно обвіявши мене абрикосовим ароматом жінка щиросердно всміхнувшись приязно вітається:

– Доброго ранку, напарнику! Куди ти сьогодні так швидко щезнув з квартири? Я не встигла й прокинутися як тебе наче вітром здуло.

– Та не хотілося бути надто нав’язливим. Переночував, то треба й міру знати.

– Тю на тебе, – здивовано мовить жінка. – Яке нав’язування? Ми ж з тобою вже не чужі люди. Разом працюємо, разом відпочиваємо, навіть почали довіряти одне одному особисті спогади. Мені б було дуже приємно коли б ти залишився і ми спільно поснідали.

Оці слова не давали мені спокою весь день. А дійсно, хто ми тепер одне для одного? Прості напарники, котрі щодень проводять в кабіні не одну годину, добрі приятелі, що вже почали ділитися історіями зі свого минулого життя, чи може оте саме загадкове і непередбачене «щось більше»? Так і не розібравшись в цих питаннях я після закінчення зміни підкинув Таню додому. На пропозицію жінки завітати до неї на каву відповів відмовою, чим викликав невеселий блиск в її очах. Здогадувався, що приятельці було сумно одній в своєму помешканні, що мабуть знову хотілося провести весь вечір з цікавим співрозмовником, та я був не готовий до такого швидкого розвитку подій, бо відчував що все це може зайти дуже й дуже далеко. Довгий час в моєму серці було місце лише для однієї жінки, потім її не стало і там запанувало крижане запустіння. А тепер ось…