6

Вівторок видався похмурим і дощовим днем, та непривітна погода аж ніяк не вплинула на мій настрій. Прокинувся я в якомусь дивному і незрозумілому піднесенні. На серці було настільки легко і радісно, що бриючись та вмиваючись зранку, зловив себе на тому, що мимоволі мугикаю собі під ніс якусь веселу пісеньку. Філіжанка гарячої кави збадьорили тіло, а остання скибка Таниної паски нагадала про подію котра на мене очікує в післяобідню пору. До неї ще залишалося чимало часу. Достатньо щоб добре до всього підготуватися, підібрати відповідну одежу і налаштуватися в душі. Все таки іду на концерт з іншою жінкою, а не власною дружиною.       

Як не старався та повністю вгамувати зростаючу сердешну бентегу мені так і не вдалося. Хвилювання виявилося настільки великим, що задовго до призначеного часу я покинув свою оселю. Трохи проїхався містом, купив букет квітів, заглянув на центральну площу де знаходився театр у якому мав відбутися концерт. Десь за чверть години до його початку під’їхав під будинок напарниці. Таня прийняла мій телефонний дзвінок вже після першого гудка. Здавалося вона теж знаходить в нетерплячому очікуванні майбутньої події, бо збудженим голосом коротко відповіла одним словом – іду.

За якусь хвилину жінка вигулькнула з під’їзду щоб за мить опинитися в затишному салоні мого авто. Побачивши, простягнутий їй букет, Таня вражено ахнула і недовірливо запитала:

– Це мені?

– Так.

Коротко відповідаю я аж тепер зауважуючи наскільки привабливо моя напарниця зараз виглядає. Раніше мені доводилося бачити її лишень в робочому комбінезоні і домашньому халаті, та тепер жінка одягнула ошатну темно-синю сукню з невеличким декольте. Косметики на обличчі майже не помітно, а та що є нанесена доволі вправно і вигідно підкреслює симпатичні риси її милого личка. Русяве волосся численними кучериками спадає на Танині плечі, пухкі щічки вкрилися легким життєрадісним рум’янцем, на вишневих вустах сяє приємна, доброзичлива усмішка. І тільки незнищенний аромат хліба що лине від неї нагадують мені, що поряд знаходиться не якась телевізійна, світська левиця, а звичайна працівниця міської пекарні.

Сам концерт припав до вподоби нам обом. Стільки хороших пісень на одній сцені мені ніколи раніше не доводилося чути. Багато з них я добре знав, бо їх ще в дитинстві співала моя бабуся, однак деякі стали для мене справжнім відкриттям. Народні мотиви вміло поєднані з сучасними ритмами створили неймовірно-чудесну атмосферу. Три години дійства пролетіли непомітно залишивши після себе колосальні позитивні враження. Емоцій було стільки, що повертатися додому, в пусту квартиру, зовсім не хотілося. В голові несподівано виникло нестримне бажання продовжити цей святковий день ще якимось батярським вчинком.

– Давай заскочимо в ще одне місце, – пропоную я свої супутниці коли ми виходимо з театру.

– Куди? – від здивування брови у жінки вигинають дугою.

– Та тут недалечко і займе це недовго.

Ресторан «Котигорошко» значущий для мене з кількох причин. Раніше саме у ньому я з дружиною полюбляли святкувати всі наші сімейні урочистості. Вибирали цей заклад тому що там дійсно було надзвичайно затишно і комфортно, а ще через те, що головним шеф-кухарем у ньому і за сумісництвом співвласником там був наш кум Іван. Мій друг дитинства і досі радує смаки відвідувачів ресторану своїми вишуканими стравами, та я ставши вдівцем наче забув до нього дорогу. Якось не вистачало духу щоб знову потрапити у місце з яким мене пов’язує стільки незабутніх, приємних спогадів.

Зважаючи на святковий день у «Котигорошку» доволі гамірно, та вільне місце для нас все ж знаходиться. Спантеличено розглядаючись навколо напарниця здивовано коментує:

– А ти мене сьогодні вражаєш, Ігорю.

– Нічого особливого. День такий чудовий. Не хочеться додому. Якщо не заперечуєш то трохи посидимо, повечеряємо, побалакаємо. Готують тут смачно і ціни помірні.

– Що ж, повірю тобі на слово, бо ніколи тут раніше не була, – мовить жінка й кокетливо додає. – Хоча після трьох днів святкового байдикування мушу обмежити себе в їжі. Треба й за фігурою трохи слідкувати.

– В тебе чудова фігура, – роблю комплімент приятельці я. – Однак якщо хочеш, то можемо замовити щось низькокалорійне.

Наша поява в ресторані має наслідки, котрі нескладно було й передбачити. Поки виконують моє замовлення до столика підходить кум Іван. Міцно потиснувши мені руку він вітається з Танею галантним поцілунком її ручки.

– Привіт Ігорьку! Давно вже тебе не бачив. Ти чогось забув сюди дорогу останнім часом. Пані, дякую що витягнули цього ведмедя з його барлоги.

Останні слова друг адресує моїй супутниці. Жінка трохи шаріється від такої уваги до себе, та все ж весело зблиснувши очима бадьоро промовляє:

– Повірте моєї заслуги тут немає. Насправді все було з точністю до навпаки. Це саме він запропонував мені завітати сюди.

– Нехай буде і так. Головне що він не сидить вдома й привів до мене в гості таку симпатичну відвідувачку. То може відмінимо ваше попереднє замовлення і спробуєте мою коронну десертну страву.

Ми звісно погоджуємося скуштувати кулінарний шедевр самого шеф-кухаря ресторану. А дальше виявилося що я знову помилився в своїх розрахунках і моє «трохи посидимо» розтягнулося майже до початку комендантської години. Звичайна начебто вечеря і теревені ні про що непомітно перетворилися на довготривалу розмову про важливі речі. По-домашньому приємна атмосфера «Котигорошка» дивним чином спонукала нас до сентиментальних спогадів, якими чомусь дуже захотілося хоч з кимось поділитися. А оскільки ми вже достатньо зблизилися останнім часом, то довірити одне одному часточку свого минулого для нас не склало і найменших труднощів.