4

Слова Соломії справдилися на всі сто відсотків, і я з Танею дійсно стали постійними напарниками. Кожного ранку ми вирушали в рейс, розвозячи свіжоспечений хліб по навколишніх сільських крамничках. В дорозі проводили не одну годину бесідуючи на різноманітні теми. Головним чином розмовляли про війну та її наслідки, інколи обговорювали останні новини з життя пекарні і ніколи не торкалися особистих справ. Минуле обох було своєрідним табу, яке за негласною, обопільною згодою ми намагалися не порушувати. Чомусь тоді мені видавалося, що так буде найкраще.

Як це не дивно та я першим відійшов від цього неписаного правила. Трапилося це напередодні Благовіщення. Цей день видався напрочуд проблематичним для нас. Нічна зміна «запорола» одну партію випічки і на маршрут ми вирушили зі значним запізненням. По дорозі в «бусіка» спустило колесо, його заміна забрала ще деякий час і останній, на нашому шляху, магазин просто відмовилися приймати хліб, бо на нього мовляв вже не буде сьогодні покупців. Довелося їхати в протилежну сторону району, де врешті-решт знайшлися охочі забрати весь вантаж.

В тих тарапатах я й забув про одну річ, котру обов’язково ще мав зробити. Згадав про неї коли ми вже поверталися в місто і до вечірніх сутінків залишалося менше години. Часу було обмаль, тож єдиним виходом було прохати напарницю про ще одну невеличку затримку.

– Таню, ти не проти якщо ми зараз заскочимо ще в одне місце? Це ненадовго і займе не більше десяти хвилин.

– Гаразд, – коротко відповідає жінка втомленим голосом.

Ми зупиняємся біля першого-зустрічного квіткового кіоску, де я купляю великий букет. Дальше наш шлях веде до міського кладовища. Біля цвинтаря залишаю напарницю в машині, і вже один повільно чвалаю до могили де похована моя дружина. Саме цієї дати у неї був день народження. Раніше я частенько дарував своїй Ганусі її улюблені червоні троянди. Тепер, навіть коли моєї коханої вже стільки років не має зі мною, я все ж не зраджую давньої традиції і приходжу сюди з цим символом нашої палкої та незгасимої любові.

За молитвою не зауважую коли до мене приєднується Таня. Жінка стає за крок позаду і тактовно мовчить допоки я проводжу свій маленький ритуал. Тільки коли ми вже поверталися до «бусіка» вона наважилася заговорити:

– Там похована твоя дружина?

– Так, – коротко кидаю я.

– Давно вже без неї?

– Майже три роки, – неохоче відповідаю і швидко переводжу мову н іншу тему. – Тебе в пекарню підвезти, чи може вже відразу додому підкинути?

– Додому.