3

Наступного дня прокинувся як завше на світанку. Погода за вікном була не краща вчорашньої, та мене це тепер вже не надто сильно турбувало. Поки закипала вода на каву встиг прийняти душ та поголитися. Раніше сніданок мені готувала Ганна, тепер цим треба було займатися самому. Апетиту традиційно не було тож сьорбнувши лише терпкого, гарячого напою я залишаю своє помешкання і вирушаю на свою першу зміну.

Пекарня зустрічає мене гудінням дизель-генератора і ароматом свіжоспеченого хліба. Разом з начальником зміни неквапливо підходимо до ряду «бусиків», що стоять посеред подвір’я. Поплескавши один з них по сірому борту з логотипом буханця хліба чоловік запитує:

– Кермував колись таким транспортом?

– Звісно, – коротко відповідаю я.

– Тоді він сьогодні на твоїй відповідальності. Зараз хлопці завантажать контейнери з продукцію. Бак заповнений пальним ще звечора. Куди їхати тобі скаже Таня.

Після такого короткого інструктажу начальник зміни не промовивши більше й слова швидко зникає в приміщенні пекарні. Мені ж не залишається нічого іншого як сідати за кермо та терпляче чекати. За кілька хвилин вантажники швидко заповнюють фургон «бусіка» ящиками з випічкою. Потім хряснувши дверцятами і обвіявши мене запахом свіжоспеченого хліба поряд вмощується незнайома жінка. На вигляд їй десь близько під п’ятдесят. Кругле, миловидне обличчя, ледь примружені світло-сірі очі, маленький, акуратний носик. Здогадуюся, що це напевне моя нова напарниця.

Кинувши на мене допитливий погляд вона солодко позіхнувши запитує:

– Ну що напарнику, рушаємо?

Я заводжу двигун і ми розпочинаємо нашу мандрівку. Коли подвір’я пекарні залишається позаду жінка промовляє:

– Бачу ти новенький. Будемо знайомитися? Мене звати Таня.

– Дуже приємно. Я Ігор. То куди зараз прямуємо.

Таня називає село де має бути наша перша зупинка. Деякий час ми їдемо мовчки, та незабаром жінка знову позіхнувши запитує:

– Не проти якщо я ввімкну радіо? Зранку не встигла прослухати останні новини. Цікаво як там сьогодні на фронті.

Звісно я не проти бо й сам ще не чув що трапилося в світі і країні за цю ніч. Тож кивнувши головою на знак згоди цікавлюся:

– У вас хтось з рідних зараз у війську служить?

– Так, старший син вже місяць як мобілізований.

– Нелегко їм там, – кажу я хоч прекрасно усвідомлюю як безглуздо та банально звучить ця фраза.

Дальше їдемо мовчки уважно прислухаючись до того що говорить радіодикторка. Випуск новин закінчується якраз тоді коли ми дістаємося до нашої першої сільської крамниці, де я відкриваю для себе дві речі. По-перше – Таню тут сприймають як свою. Вона добре знайома з усіма покупцями яких ми зустрічаємо. Жінка невимушено знаходить теми для того щоб перекинутися хоч кількома фразами з кожним з них. По-друге – така риса характеру в напарниці мені дуже до вподоби. Немає гіршого як годинами трястися в кабіні з непривітним, мовчазним пасажиром. Тоді дорога видається наче вдвічі довшою, і від нудьги хочеться вовком вити.

Вже до кінця зміни ми спілкуємося як хороші приятелі. Це не залишається непоміченим для Соломії. Ми разом повертаємося додому і сусідка змовницьке підморгнувши зауважує:

– Бачу ви найшли спільну мову з тіткою Танею. Вона чудова людина. Шкода тільки що самотня.

Ох, вже ті жінки. Натяк настільки прозорий, що я не можу подумки не посміхнутися слухаючи його. Ще б пак, наші спільні, щоденні зміни, дають Соломії такий широкий простір для бурхливих фантазій. А що, я вдівець і моя напарниця теж, як виявляється, одинока. Не здивуюся, якщо сусідка вже бачить в своїй уяві мене та Таню у стосунках більш значущіших ніж звичайна дружба. Мабуть вже прокручує в своїй голові варіанти того, як нас звести поближче.

– Нічого конкретного сказати не можу, адже ми пропрацювали тільки один день, – розважливо промовляю я й щоб загасити непотрібний ентузіазм жінки додаю. – Та й що з того, хто зна кого мені дадуть в завтрашню поїздку. Можливо доведеться шукати спільну мову з іншою напарницею, чи напарником.

– Та ні, в нас так не заведено. Вже як почали працювати в парі, то так буде тривалий час.