1

– Доброго ранку, дядьку Ігор!

– Добридень, Соломійко!

Традиційні вітання якими ми, як гарні сусіди, зазвичай обмінюємося всякий раз при зустрічі. Правда нинішній ранок складно назвати «добрим». Незважаючи на те що на календарі вже квітень місяць погода цього року не надто тішить нас своїм теплом та сонечком. От і сьогодні, від самого світанку, небо вкрите темно-сірими хмарами, з яких рясно сиплеться дрібна мжичка, що час-від-часу переходить в мокрий сніг. А судячи з того, як дошкуляли вночі мої старечі кості, неважко спрогнозувати, що за вікном мабуть панує огидна сирість і пронизлива прохолода. Та хоч-не-хоч, а доводиться залишати затишне помешкання щоб зробити одну невідкладну справу.

– Як справи? – приязно всміхнувшись цікавиться сусідка, замикаючи вхідні двері своєї квартири. – Кудись вирушаєте?

– Аби не гірше, – відповідаю я молодій жінці і коротко пояснюю. – Ото зібрався в аптеку, щоб прикупити необхідні ліки.

– Знову ревматизм замучив? – співчуває мені завше доброзичлива Соломія. – Треба було вчора передзвонити, я б по дорозі купила все що потрібно.

– Не хотів турбувати такими дрібничками. Та й самому не завадить трохи розім’ятися. Не весь же час сидіти вдома.

І щоб перевести розмову на інше пропоную:

– А ти на роботу? Може підкинути? Мені майже по дорозі буде.

– Так. Буду надзвичайно вдячна.

Ми разом спускаємося у двір де стоїть мій вірний «форд». Галантно відчиняю дверцята авто перед молодицею, потім і сам зручно вмощуюся кермом. Радісно чмихнувши двигуном машина вискакує на вулицю весняного містечка. Виїхавши на дорогу, що вела в середмістя, запитую в жінки:

– Як там Тарас? Дає про себе чути?

– Авжеж. Вчора ввечері дзвонив. Запевняв, що в нього все нормально. Поки тренується на полігоні, та незабаром їхній підрозділ напевне відправлять на фронт.

– Зрозуміло. Дай Бог, щоб і там з ним все було гаразд.

Соломія та Тарас мої давні і добрі друзі. Молода пара, яка поселилася в нашому домі десь років з десять тому. Купили собі квартиру, що знаходилася на по-сусідству з моїм житлом. Різниця у віці між нами така, що обоє могли бути мені за сина та дочку. Подружжя виявилися на диво приязними і товариськими людьми. Чемно віталися при кожній зустрічі, пропонували свою посильну допомогу при всякій нагоді, з усіх сил намагалися стати по-справжньому хорошими сусідами. 

Спершу з ними заприятелювала моя дружина. Сталося це коли Соломія народила свого первістка і ледь справлялася з обов’язками молодої мами. Саме тоді їй і знадобилася поради та підтримка досвідченої, зрілої жінки. Своїх дітей нам Бог не дав, тож для Ганни це  стало своєрідним дарунком небес. Вона з такою радістю і задоволенням піклувалася про сусідське немовля, що аж сяяла від щастя коли поверталася додому. На жаль це блаженство тривало недовго. Дружина важко захворіла на невиліковну хворобу й невдовзі відійшла в потойбіччя. Коли благовірної не стало, я наче втратив сенс свого життя. Все враз стало таким прісним, сірим і нецікавим. Не хотілося більше нічого, окрім того що сидіти на самоті й віддаватися на поталу печалі та суму.    

Згодом і мені самому довелося пізнати доброту та чуйність моїх сусідів. Саме вони вивели мене з тривалої депресії. Соломія взялася підтримувати затишок і лад в моєму помешканні, Тарас частенько навідувався після роботи, щоб просто потеревенити на різноманітні теми. Кмітливий молодик придумав на який гачок мене підчепити, щоб витягнути зі стану апатичного збайдужіння до всього світу. Хитрюга знав що я водій з багаторічним досвідом, то ж частенько заводив розмови що стосувалися автомобільної техніки. Ось так я хоч-не-хоч був змушений забувати про біль від втрати коханої дружини і повертатися до буденної реальності.