Розділ 57: Спадкоємець серця

Дні тягнулися повільно, мов тиха ріка. Керем кожного ранку збирав букет її улюблених квітів, готував сніданок, залишав на столику маленькі подарунки — книги, солодощі, речі для малюка. Він не вимагав нічого, не тиснув, лише був поруч, мов тінь, мов оберіг.

Ясмін тримала дистанцію. Вона дякувала стримано, але не дивилася йому в очі довше, ніж потрібно. Її серце ще носило шрами, і вона не була готова знову довіряти повністю.

Та Керем був терплячим. Його найбільше щастя зараз — бачити, що вона в безпеці, що їхня дитина росте під її серцем. Він вже не мріяв про поцілунки чи теплі обійми — мріяв лише, щоб вона пробачила.

Одного вечора Ясмін затрималася в кріслі у саду, поклавши руку на животик. Він підійшов тихо, поклав поруч плед.

— Я не перестану боротися за тебе, — прошепотів він.

Вона мовчала, але не відійшла.

---

Через кілька тижнів у домі з’явився неспокій. У Ясмін почались перейми — пологи прийшли раптово, несподівано. Керем кинувся викликати лікаря, все тіло його тремтіло. Його мати молилася, батько ходив туди-сюди.

Пологи були важкі. Ясмін знемагала від болю, а лікарка довго не виходила з кімнати. Час зупинився.

І ось… почувся плач. Гучний, чистий, мов пісня надії.

— У вас хлопчик, — сказала акушерка, усміхаючись. — Здоровий, сильний. Ясмін втомлена, але з нею все буде добре.

Керем заплакав. Вперше — щиро, без стриманості.

— Мехмет… — прошепотів він, узявши малюка на руки. — Мій син. Наш син…

Його батьки пригорнули одне одного. Їхній рід продовжувався.

А Керем у той момент поклявся, що більше ніколи не дозволить болю торкнутися Ясмін. Вона дала йому найцінніше — сім’ю. І він зробить усе, щоб одного дня вона знову поглянула на нього з любов’ю в очах.