Розділ 56. Дорога додому

Ясмін стояла перед Керемом, її серце билося швидко, очі повні сліз і сумнівів. Вона хотіла простити… так сильно хотіла, але в глибині душі ще жила рана.

— Кереме… я чула твої слова. І серцем вірю тобі. Але… я боюсь. Боюсь знову віддатися почуттям, боюсь знову бути зрадженою. — Її голос був м’який, тремтячий. — Я не знаю, чи зможу витримати ще один удар.

Керем слухав уважно, з опущеним поглядом. Він не злився, не ображався — розумів.
— Ти маєш повне право сумніватися в мені, Ясмін. І я не прошу тебе пробачити мене одразу. Я лише прошу дозволу бути поряд, — він зробив паузу, потім додав:
— Ти не повинна залишатися тут. Тобі, нашій дитині, потрібні комфорт, турбота, спокій. Я заберу тебе додому. І, якщо не зможу повернути твоє серце, то хоча б подбаю, щоб тобі нічого не бракувало.

Ясмін мовчала кілька хвилин. Її очі опустилися на живіт, потім — на Керема.

— Гаразд… — тихо прошепотіла вона. — Але не для себе. Для дитини.

Він кивнув.
— І для тебе… якщо дозволиш.

Вони поїхали разом, мовчки, але ця тиша була не порожня. Вона була наповнена надією. Дорогою Керем часто кидав на неї погляди, а вона — крадькома дивилася у вікно, але куточки її губ вже більше не були сумними.

Коли вони приїхали додому, батьки Керема зустріли їх із радістю й полегшенням. Весь дім наповнився теплом і світлом — бо Ясмін повернулась.

А Керем… він дивився на неї так, ніби бачив сонце після довгої темряви.