Розділ 2

Адам

- Нам потрібно йти, - чую голос товариша. Я киваю головою, хочу побути ще тут. Місце, де відбувається так багато зустрічей із нею.

- Ще годину, - мовив. – Не можу просто так піти. Я маю поговорити із нею, - торкаюсь могили. Надто холодно. Моя Амелія завжди була промінням, що давало тепло.

- Адаме, - підійшов та поклав руку на плече, - пройшло три години і наближається четверта, - миттю забрав його руку.

- Хоч десять годин! – крикнув. – Мені байдуже. Я буду сидіти із нею. Ти можеш йти! – показав дорогу.

- Щоб ти знову кинувся під машину, - не питання, - посиджу з тобою. Знаєш, - слухав, - вона була першою дівчиною, яка стала мені сестрою. Про Амелію хотілось турбуватись. Я не здатен на прояви любові, але ця дівчина вчила мене, - склав руки та схилив голову, - навіть якщо я нікудишній учень. – Все життя буду згадувати її, мою малу сестру, - сльоза покотилась.

- На серці окрім пустоти зовсім нічого не залишились, - мовив. – Складається враження, що я теж помер, але тіло ні. Всі думки, слова, - показував на могилу, - там. Все там. Вона там, дитина там. То чому я ось тут? – потирав обличчя руками.

- Твоя місія у житті ще не закінчена, Адаме, - підійшов до могили друг та запалив свічку.

- А її? – повторив. – Невже її місія завершилась. Їй було всього 22 роки. Ми планували, жили. Ми любили один одного. Як людина котра сіє добро потрапляє у дорогу небуття? – глянув на нього.

- Я не знаю, - похитав головою. – Якби знав, сказав би. Моя пустота зростає щоразу, коли я бачу, як ти виниш себе, Адаме. Я втрачаю єдиного друга! – крикнув та кинувся на мене.

- Залиш мене! – огризнувся. – В усьому винний тільки Я! – говорив. – Якби трохи швидше приїхав. Ти розумієш, я рік живу із тим що вона прийде у квартиру, зніме взуття та почне розповідати про свій шалений день. Я живу ось цим, - показував на серце, - щоразу лягаючи, бачу її, - Михайло міцніше обійняв мене.

- Ти не зможеш відпустити цей біль, але ти в змозі відпустити Амелію, - хитав головою. – Ми ніколи її не забудемо, але це не вихід страждати. Ти не повернеш час, Адаме. Навпаки, скільки всього ця світла дівчина принесла у твоє темне, буденне життя, - глянув на її фото, де вона усміхнена. І моє серце вже скрутилось від болю та спогадів. – Ти повинен пишатись тим, ким ти став заради неї. Я впевнений, що Амелія зараз страждає так само як ти, адже ти не даєш їй спокійно піти. Вона не зможе бути спокійною на небесах, коли у твоїй голові хаос та бажання вмерти. Ти не помреш! – крикнув. – Оскільки, дівчина, яка кохала тебе не дозволить тобі цього зробити. Зрозумій це нарешті! – я обійняв його сильніше. Михайло єдина людина, яка терпить мене та щоразу рятує від смерті, яку я причиняю собі.

Я розумію, що вона не повернеться, але голова зовсім не хоче усвідомлювати. Тепер всюди холодно та сиро, адже сонце, що світило моє життя відійшло у небуття.

Сьогодення

«Адам Вільямс покорив серця багатьох парижанок», - читаю нову статтю у якомусь глянцю, де все оплачено та ідеалізовано. Адам Вільямс – холодний чоловік. Типовий заголовок у щоденних газетах. Дратує до кісток.

- Ти бачив, - показував, - журналісти вже вигадують історії моїх численних побачень, - сміюсь.

- Подзвонити в агенцію та попросити про відхилення? – мовив.

- Ні, - почав сміятись дужче, - знаєш, читати про себе казки ще те задоволення. Ти тільки поглянь, - показував фото, - я і вона – пара. Дайте мені сил, пережити цей випуск журналу. Я скоро сам буду дивуватись як це стається у моєму житті.

- Дзвонив Мітчел, - цікаво, - Він погодився підписати документ для розширення, але, - не дуже подобається.

- Є якійсь але? – підвівся із крісла. – Мітчел хоче розширюватись за допомогою наших коштів та персоналу, та пропонує утильматум. Мені здається це все дивним, - друг знизав плечима.

- Він хоче, щоб ти приїхав в Україну для підписання документу, - без проблем.

- Поїхати заради цього в іншу країну? – серйозно. – Боїться, що я його вб'ю, - і сміх.

- Можливо, - потер голову, - йому дуже сильно сподобалась твоя концепція побудови нового автосалону. Мітчел має плани залишитись в Україні та побудуватись там. Як тобі ідея?

- Чудова ідея! – справді. – Давно не був вдома і ти теж. Час повертатись на рідні землі.

- Так. Мої батьки вже питають, коли ми приїдемо. І маленька Злата не може дочекатись свого брата та великого друга.

- Ти про мене? – не зрозумів.

- Так, я сказав їй що ти великий, добрий дядько, - засранець.

-  Востаннє я бачив її ще коли вона була зовсім крихітною, - той хмикнув.

- Зараз ця крихітка, - показував фото, - маніпулює краще за всіх дорослих.

- Навіть за тебе? – закотив очі.

- Ну ні! – крикнув. – До мене потрібно ще дорости, - і ми почали сміятись. – Не повіриш, Злата почала вивчати англійську, коли їй було всього 4 роки, - молодчинка.

- Серйозно? – я був дійсно здивованим, адже Михайло взагалі не знав інозмених мов на високому рівні. Хоча хлопець провів все своє студентське життя у Лондоні. Він знав англійську, але не так ідеально як до прикладу я.

- Її хто так змотивував? – підняв брову. – Батьки? – було б не дивно.

- Трохи так. Мама завжди жаліла, що не зробила цього зі мною. Тому Злата стала для неї новим диханням, - говорив. – Вчителька англійської стала для неї найкращим мотиватором. Маленька вже в 5 років могла більш-менш розповідати про себе, - хвалився.