Розділ 1

Вівіан

Він вдарив мене. Людина, котру я любила завдала мені найбільшого болю. Він бив мене всюди, де тільки бачив. Як же боляче.

- Ти зрадила мене! – крик та удар в живіт. – Чортова повія! – знову туди саме.

Я лежу на підлозі, зігнувшись, щоб захистити своє тіло. Мов метелик, який чекає порятунку. Мої руки та ноги сині, а тіла зовсім не відчуваю. Кожний його удар наче ніж, який встромляється у мене. Я хриплю, намагаючись сказати, що мене болить. Його це не зупиняє.

- Я була вдома, - важко дихаючи промовляю та відчуваю знову удар. Тільки тепер по обличчю.

Щоб ви відчували, якби людина, яка клялась у коханні б’є вас всюди? Порожнеча.

Я завжди мала змогу себе захистити, але не сьогодні. Всі сили наче зникли, залишилось тільки прийняття.

Розуміння того, що він вб’є мене і я помру – повільно вбиває мене та розбиває. Я не хочу помирати.

- Не бреши! – крик та удар. Він взяв моє волосся в кулак та із всією силою вдарив по обличчю. Я відкинулась до стола, удар пройшовся по голові. У роті відчувався металічний присмак, який наповнював все.  Доторкнувшись до обличчя, я побачила кров, що намагалась текти. А також краплі крові на білій стіні.

Дивлячись на нього, я бачила звірячий погляд, який бажає мені смерті. Він був п’яний та тому бив мене. Це не виправдання! І зовсім не перший раз. Кожні його удари були найболючішими у моєму житті. Зараз я одна із людиною, яка бажає мені смерті. У голові таке враження наче піску насипали, все дзижчить. Я схопилась за голову, адже було надто погано. Думала так стане легше. Глянувши на свої ноги… одні синяки, які покриваються кров’ю.

Мені важко дихати, наче грудна клітка не хоче пропускати повітря. Не можу доторкнутись до живота, адже немов електричний струм проходить по частинам тіла. Я відчуваю, що повільно помираю, від його рук.

Завтра він не згадає, що накоїв. Навіть, якщо я покажу розбиту губу та купа гематом на тілі. Він почне вибачатись, плакати та просити залишитись.

Одне речення: ‘Це було в останній раз. Я не більше не буду’. Дівчата, ніколи не вірте словам нелюда.

- Я, - намагалась підвестись, але ніяк не могла, - боюсь тебе, - він підходить до мене все ближче, - не підходи! – кричу та даю задню, але зовсім не допомагає. Він хапає мене за волосся і тягне у кімнату. Там відбувається найстрашніший сон у моєму. Він вбиває у мені гідність як людини. Більше моє тіло не належить мені. Я зломлена.

- Бійся, - це був останній удар… байдуже де… удар по моєму серцю. Більше я нічого не пам’ятаю. Суцільна темрява.

У голові одне питання: Як я так помилилась у людині?   

Не вірте словам про кохання, яким би воно не було.

Таке слово я дала собі.

День, коли я померла.

Сьогодення

«Я – Вівіан Тейлор.» Читаю заголовок своєї візитки та напевне попрошу дизайнера все змінити. Адже моє фото надто похмуре, не викликає жодних емоцій, абсолютно ніяких. У сфері Beauty індустрії ти повинен бути ідеальним, мов із обкладинки модного глянцю, на який глянуть тільки раз. Але ж ніхто не є ідеальним… Я не виняток.

- Вівіан, - почула я, - в чому справа? – запитував блондин та поправляв своє до біса прекрасне волосся.

- Мені потрібно, щоб ти переробив візитні картки та, - паралельно дивлюсь на сайт, який висвітлився у пошті, - сайт. Все надто розове і пухнасте, Максиме, - обурилась я. Все пішло не так як я очікувала. Візитні картки та сайт надто дівчачі, тобто все рожеве, солодке… фу, аж бридко.

- Це так і має бути, адже ти ж знаєш, що сфера Beauty повинна такою бути, крихітко, - я закочую очі.

- Ні! – суворо надавлюю. – Ти зовсім не слухав мої вказівки, знаючи що мене нудить від ось цих блискіток, - махала перед ним, - там всім ванільним. Я просила пастельні відтінки, більше коричневого та трішки, - повторюю, - зовсім трішки золотого.

- О Господи, - видихає він, - ти зведеш мене у могилу скоріше, аніж я встану із цього крісла, - буркнув.

- І заміни моє фото, - глянула ще раз, - я там без блиску у очах. Таке враження, що мене примусили зробити фото.

- У тебе і не має того блиску у очах, Вів, - глянув на мене. Мене аж перекосило, адже я знала, що він має на увазі. – Його немає вже як три роки.

- Не кажи нічого! – крикнула я. – Гаразд, нехай буде те фото.

- Я б порадив тобі, - починається, - відпустити та забути нарешті. Викинути у найбрудніший сміттєвий ящик того барана. Ти втрачаєш себе, Тейлор, - останнє слово…. Максим рідко так мене називає. Це буває тоді, коли він замічає щось не ладне, або намагається знову мене вивести із стану… минуле.

- Я щоразу пробую, але не виходить, - пошепки говорю. – Так що, переробиш мені сайт та візитки – вириваюсь із думок.

- Так, - киває головою. От і прекрасно. – Але, - зараз попросить щось у взамін. – З тебе наша дружня, сімейна вечеря. Збери наших у себе вдома, повір, ми давно так не сиділи.

- Знаєш, твоя ідея чудова. Із приготуванням допомагатимеш мені?

- Я б залюбки, але маю перероблювати, - наголосив на останньому, - твої проекти.

- Гаразд, попрошу Христину, - він посміхається. Жук. Хитрий жучара.

- Напишеш у наший чат. Цілую, Вівіан.

- Ага, - і виключаю дзвінок.