Частина 1

Дженніфер сиділа на темному горищі свого будинку, тримаючи на колінах величезну книгу із заклинаннями.
Справа в тому, що її старші сестри Пайпер, Фібі та зведена сестра Пейдж були відьмами. Не просто відьмами, а наймогутнішими добрими відьмами в історії, які борються із злом. Відомі як сила трьох. Дженніфер не мала ніяких здібностей до чаклунства на відміну від сестер. Однак — і це, схоже, було сімейним даром — мала надлюдські сили. Сан-Франциско переповнений потойбічними істотами, яких їй доручено винищувати.
Від дня смерті їх найстаршої сестри, Прю, яка загинула від руки демона, минуло рік, втрата сестри підкосила всіх. Але у Пайпер народився син. А у Фібі був Коул. Дженніфер найважче переживала смерть сестри, розпач, гнів, нерозуміння як жити далі — ці почуття переслідували її. Час не лікує, а лише притупляє гострий край горя.
Пейдж з'явилася в їхньому житті тільки після смерті Прю. У зв'язку з цим між Дженніфер та зведеною сестрою ніби пробігла чорна кішка. Дженніфер із нею не розмовляла і не звертала на неї особливої ​​уваги.
— Джен, ти хочеш запізнитися до школи? – почувся знизу голос Пайпер.
Після того, як її чоловік, Лео став старійшиною, Пайпер доводиться розриватися між роботою, домашніми справами та вихованням малюка. Але здається дівчину це зовсім не турбує. Вона стала надзвичайно веселою з того моменту.
— Іду, іду, – відповіла Дженніфер, закриваючи «книгу таїнств».
Дівчина поспіхом покинула горище і спустилася на перший поверх. Вже у вітальні вона зіткнулася з Фібі.
— Ти куди з ранку поспішаєш? Невже до школи? – запитала вона з усмішкою.
— А як же. Буду пізно, тренування з Ентоні! – відповіла Дженніфер, а після грюкнувши дверима, вийшла з дому.

Кріс змахнув рукою, хвиля телекінезу перевернула сторінку «книги таїнств». Він сунув руку в задню кишеню, дістав блокнот і ручку.
У цей момент за кілька метрів від нього утворився портал синього кольору — «рідкі двері». З нього вийшла дівчина.
— Що ти тут робиш? – Кріс не був здивований її появою.
— Мене надіслала Фрея. Вона питає довго ще?
— Я ще не закінчив те, навіщо сюди прибув, – наблизившись до дівчини ближче, промовив Кріс. —  Головне, щоб Лео не заважав мені. Якщо сестри знайдуть його, то...
— Я знаю, – промовила вона в губи хлопця, ледве торкаючись їх своїми. Відчувши її подих на своїх губах, Кріс відвернувся.
— Що відбувається між нами, я не розумію? Ти охолонув до мене, ти став зовсім інший, – вона взяла його двома пальцями за підборіддя і змусила глянути собі у вічі.
— Мила, будь ласка, не сходь зрозуму.
Дівчина довго уважно вдивлялася в обличчя хлопця.
— Ні, це не я божеволію – вона витримала паузу. Плечі ледь помітно напружилися, але голос та інтонація залишилися незмінними. — Це ти божеволієш.
- Від чого? – з неприхованим здивуванням запитав Кріс.
— Від неї… дівчини, – сказала вона і, піднявши руку, ніжно провела пальцем по його щоці, а потім знову глянула йому в очі, трохи помовчала.
— Невже до однієї з них? Твоє серце пропахло нею. Бідолашний Кріс... вона і не здогадується, що в ньому.
— Не кажи нісенітниці, – пирхнув Кріс. — Я тебе не скривдив би, ти ж знаєш.
— Образив би, якби довелося...
Кріс скрушно похитав головою, але коментувати її слова не став.
— Краще йди, – промовив він.
Вона залишила поцілунок на щоці Кріса і повернулася до порталу.
— Поспіши, будь ласка, – промовила вона і увійшовши до нього, безслідно зникла.

— Вона дивно поводиться останнім часом, – промовила Фібі, взявши з тарілки круасан. Пайпер встигла спекти величезну кількість із самого ранку.
— Їй шістнадцять, – відповіла Пайпер, посадивши зручніше сина в дитяче крісло для годування. — Згадай себе у цьому віці. До того ж, вона тяжко переживає смерть Прю... нас усіх це підкосило.
У цей момент у кухню увійшла сонна, трохи розпатлана Пейдж у халаті.
— Всім доброго ранку! можна ка-а-а-ву? – позіхаючи, промовила дівчина і сіла за стіл.
Поки старша сестра годувала дитину, Фібі налила молодшій каву.
Пейдж потяглася за круассаном, і тут посеред кухні з'явилася мерехтлива блискуча хмара, з неї матеріалізувався Кріс.
— Демон Лібріс, пам'ятаєте? – промовив він.
— Зараз? – Фібі показово закотила очі. Кріс кивнув головою.
— Ні, ні, ні, ніяких демонів поки я не вип'ю кави, – невдоволено промовила Пейдж і відкусила один величезний шматок від круасану.
— Демона Лібриса треба прикликати поки він ще у нашому вимірі. Де Дженніфер? – Кріс оглянув кухню.
— Оволодіває знаннями, – відповіла Пайпер.
— Не впевнена, – прокоментувала Фібі, знизавши плечима. Вона поправила рукою своє темне волосся.
— Я хочу сказати, що, можливо, зараз їй не до навчання.
— Гаразд, спробуємо без неї, – квапливо промовив Кріс.
— Заклинання є? – насупленно запитала Пейдж. Кріс мовчки дістав згорнутий сувій аркуша паперу і віддав Фібі.
Пайпер тим часом простягла йому дитину.
— Візьми Ваята і віднеси до дитячої кімнати, – скомандувала вона. Кріс неохоче взяв дитину і вимучено зітхнувши, вийшов із кухні.

— Ти впевнена? – Ентоні зняв окуляри і заплющив втомлені очі на секунду, ніби збираючись з думками, після чого додав. — Це може бути небезпечно.
— Я не впевнена, щось всередині мене надає мені почуття занепокоєння, але я просто зроблю це, – без сумніву відповіла Дженніфер.
— Ти ж розумієш, навіть із найкращими намірами, ми порушуємо природний перебіг речей і...
— Я вже все вирішила, – різко обірвала дівчина. — Я це зроблю з тобою чи без тебе. Але без тебе буде важче.
Ентоні замовк, задумливо дивлячись перед собою і його обличчя не виражало нічого, крім сумної втоми.
Він добре розумів, які можуть бути наслідки.
— Ти вже знайшов заклинання?
— Так. Дженніфер, ти ж розумієш, що можеш повернути не свою сестру, вона померла більше року тому, її тіла немає.
— У книзі темряви є заклинання, щоб змінити свою зовнішність, – сказала дівчина, роблячи позначку. — Що таке «винодематрі»?
— Вино матері, – відповів Ентоні, лінивим рухом поліз у бокову кишеню, витягнув ганчірку, яка, очевидно, заміняла серветку, і тим же лінивим рухом почав протирати свої окуляри.
— Продається на чорному ринку. Будь обережна, коли підеш туди.
— Ентоні, я винищувачка вампірів, маю намір воскресити сестру з мертвих, сфера нелегальної спекулятивної торгівлі мене зараз лякає найменше.
Вислухавши винищувачку, Ентоні вже закінчив з окулярами, знову одягнув їх, сумна усмішка відбилася на його обличчі. Ентоні був не тільки наставником і вчителем для Дженніфер, дівчина встигла замінити йому дочку, якої у нього ніколи не було, і навряд чи вже буде. Сорокарічний англієць підвівся з-за столу і заходився ходити по залі шкільної бібліотеки. Він знову зняв окуляри і вони знову зазнали ретельного полірування.
— Ентоні, я знаю, що це неправильно, але... назвати смерть Прю правильною не можна. Я маю скористатися цим шансом.
Дженніфер встала з-за столу і поклавши блокнот у сумку, попрямувала до виходу, потім обернулася і тихо промовила:
— Дякую, що не намагаєтесь відговорити мене, – вона вдячно посміхнулася і, розвернувшись на сто вісімдесят градусів, вийшла з бібліотеки.