Обліпиховий чай

Ніна десь хвилину дивилася на несподіваного супутника, тримаючи букет та притискаючи квіти до себе. Чомусь подумала, що бачить марево. Їй просто дуже хотілося, щоб хлопець опинився поруч, то, можливо, свідомість вирішала познущатися?

- Привіт, - сказав Дмитро, побачивши розгубленість молодої робітниці супермаркету, - вже віталися сьогодні, але зайвий раз не зашкодить.

Дівчина наче прокинулася. Рожеві вуста усміхнулися, сіро-блакитні очі заблищали.

- Привіт, - бадьоро відказала вона, - рада тебе бачити. Навіть не встигла подякувати.

- За що саме?

- За квіти, - сказала шатенка, - мені ще не дарували подібної краси.

Дмитро також усміхнувся, зніяковівши. Слова подяки були досить очікувані, але молодий чоловік відчув, наскільки йому приємно таке чути.

- Мені також сподобалося, їх дарувати, - зізнався він, - певно, що давно цього не робив.

- У тебе немає дівчини? - випалила Ніна, по-справжньому здивована.

Зніяковіла та замовкла, розуміючи, що запитує особисте. Але хлопець відреагував спокійно, відказавши:

- На даному етапі життя, немає. У тебе, хлопця, я так розумію, також не спостерігається? В принципі, це не дивно. Ти ще дуже молода. Тобі є вісімнадцять?

- Вже є. Сьогодні як раз виповнилося, - промовила красуня.

Вони стояли одне проти одного, ведучи дивну розмову. Юна дівчина, струнка та тендітна тримала букет ромашок і високий хлопець, міцний та витончений одночасно.

З неба почав падати сніг. Одна сніжинка, потім друга, далі безліч, що їх порахувати неможливо. Тихо опускалися на квіти, на довге волосся Ніни та на одяг молодих людей. А вони мовчали та продовжували дивитися на співрозмовника. Ще не знаючи, чому і для чого це роблять, що при цьому відчувають.

У цей момент, хлопець чхнув. Звук, який змусив Ніну повернутися до реальності.

- Ти давно тут стоїш? - стурбоване запитала вона, - на такому холоді?

- Я не стояв, - сказав Дмитро, - гуляв, тинявся місцевістю. Не хотів пропустити тебе, тому не став нікуди заходити.

- Давно? - вражено перепитала Ніна.

- З восьмої години. Трохи більше двох годин, - сказав чоловік.

Дівчина була вражена. Виходить, через неї, хлопець тинявся вулицями зимою? Замість того, щоб сидіти вдома та пити гарячий чай. Так і захворіти можна.

Не дуже надаючи звіт, що саме робить, підійшла до хлопця та узяла за руку.

- Ходімо до мене, - сказала вона, - якщо стільки очікував на мене, це не повинно виявитися марним.

- Запрошуєш до себе? - спитав Дмитро.

- Запрошую. Йти недалеко.

Через півгодини молоді люди вже знаходилися біля будинка Ніни. Звичайний будинок, яких у місті багато, привітав сірими  стінами. Зайшовши до парадного, молоді люди виявилися поглинуті темрявою.

- Хтось знову повикручував лампочки, - сказала Ніна, - коли люди зрозуміють, що не можна думати тільки про себе.

Дмитро спіткнувся об мармурову сходинку та трохи не вилаявся. Вперше перебував у такому вбогому будинку. Сам хлопець виріс в елітному домі, де все знаходилося на вищому рівні. Як можна жити в таких умовах, коли у під’їзді убитися можна?

Відчув, як Ніна узяла його за руку. Роздратування трохи зменшилося. Молодий чоловік не міг до кінця усвідомити, що він тут робить та навіщо йде додому до милої дівчини. Насолоджувався світлою атмосферою, яка утворювалася навколо цього янгольського створіння.

- Ось і потрібна квартира, - весело прощебетала Ніна, коли дібралися до потрібного поверху. На щастя, тут тьмяне світло освітлювало сходовий майданчик.

- Це твоя квартира? - спитав Дмитро, заходячи за власницею усередину.

- Ні. Належить далекій родичці. Просто мені пощастило жити тут, доки є така можливість. Як буде далі, невідомо. Але я не загадую. Життя непередбачуване.

Все це Ніна проговорила веселим голосом, беручи у хлопця куртку, щоб повісити у шафу. Потім помчала ставити букет у вазу.

Дмитро дивився їй услід. Від миловидної шатенки енергія била ключем. Він у її віці поводив себе набагато спокійніше. Узагалі був досить меланхолійним та більше полюбляв читати книги. Спочатку художні, потім про бізнес.

Чим вона займається? Судячи з квартири, простенького одягу та міста роботи, грошей у дівчини небагато. Живе сама, працює як може. У той же час дуже гарненька, і не останню роль у цьому плані відіграє юність.

- Проходь на кухню, - виникла наче нізвідки Ніна, - я приготую обліпиховий чай. Мене ще бабуня цьому рецепту навчила.

Через хвилину сиділи на кухні. Ніна витягла з шухляди печиво та поклала перед гостем. Все це вона робила невимушено, наче знала молодика все життя.

«Наївна. Не знає, що незнайомців не можна запрошувати до себе додому», - подумав Дмитро, беручи до рук бісквітний шматочок.

- Чай буде за двадцять хвилин. Треба, щоб він настоявся, - сказала Ніна, - тільки там він зможе насититися ароматом, а ягоди додають напою особливого смаку.