Розділ 18

- Добре, - ухвалюючи для себе рішення, побоюючись, вимовила Христина. - Я поїду до Тіма просто зараз, і про все поговорю з ним.

Гнат розважливо кивнув.

- Подзвони, коли ви помиритеся, - миролюбно усміхнувся малий, дивлячись із завзяттям.

Кріс насупилася.

- А якщо не помиримося? - запитала злякано.

- Мамо, ти ж ділова людина... - пожурив син. - Хіба може бути "а якщо" і сумніви?

Жінка зніяковіло опустила голову, присоромлена своїм шестирічним синочком.

Як поводитися і що казати чоловікові, який підкорив її серце двічі (як жінку і матір), вона й гадки не мала. Але якщо авантюру син би зміг зрозуміти та прийняти, то втрату Тимофія...

Двері в його маленьку затишну квартирку виявилися відчиненими. І Кріс завмерла біля входу, почувши два добре знайомі голоси. На щастя, синочок сам зголосився залишитися вдома, з гувернанткою. Сподіваючись на возз'єднання фіктивної сім'ї по-справжньому, готовий був поступитися бажанням побачити Тимофія особисто.

- Я не хочу навіть обговорювати це, - твердо вимовив чоловік.

- Тимофію, - з благанням вимовив жіночий голос.

Христина звернулася в слух.

- Зрештою, ми схожі з нею. Тільки я молодша і тепліша.

- Вероніка! - осадив він. - Людей не порівнюють. Тим паче за такими критеріями. Тим паче коли серце вже свій вибір зробило. Причому, багато років тому. Я прошу тебе, не загострюй ситуацію. Вам ще працювати разом із Христиною.

- Я не зможу, - палко запевнила дівчина. - Вона ж - справжня Снігова королева.

Кріс здригнулася і болісно поморщилася. На правду не ображаються, іронічно обсмикнула себе подумки.

- Їдь додому, гарненько відпочинь... - терпляче промовив Тім, явно випроваджуючи гостю.

Вероніка ображено засопіла, але все ж попрямувала до дверей.

Христина не встигла відскочити. Вони зіткнулися поглядами. Вероніка хмикнула, тихо прикрила за собою двері.

- Що? Звільните тепер? - запитала з викликом, здіймаючи підборіддя.

Збагнула, що начальниця чула всю або частину такої принизливої для неї розмови з коханим чоловіком.

- Я ж бачу, ви самі на нього око поклали.

Кріс заперечно похитала головою, ловлячи себе на мрійливій усмішці.

- Якщо тільки сама захочеш піти, - відповіла. - Мені в оточенні потрібні такі люди. Але знай, що яке б ти не прийняла рішення, лікування твоєї сестри я оплачу все одно. Вважай, що так ми будемо в розрахунку. За цінну науку.

Вероніка нерозумно втупилася в шефиню.

- Я все життя думала, що на айсберг мене перетворили чоловіки. Виявляється, просто шукала виправдання внутрішньому холоду. Ти подарувала мені ліки. Нехай мимоволі. Але все ж... А ми схожі з тобою, так. Тож зараз ти конструктивно розсердишся і попрямуєш згортати гори й будувати замки. Бо сильна, - із сумом підсумувала вона, прямо дивлячись в очі підлеглій.

Вероніка поникла. Можливо, Сомова має рацію. Але вірити в це не хотілося.

- Я не зможу працювати з льодом. Навіть таким благородним, - імпульсивно констатувала.

- Що ж, твоє право, - дещо засмучено промовила Христина, витягуючи з сумки гаманець.

Серед інших банківських і дисконтних карток там лежала і картка, залишена Тимофієм. Разом із кодом до неї. Маленький пластиковий прямокутник, що важко вдарив по свідомості та звичках. Адже чоловік справді не витратив жодної копійки тих грошей, які платила йому Христина.

- Я... - розгублено пролепетала дівчина, беручи карту.

- Не кажи нічого, - знизала плечима Христина. - Ти нічого не винна. Це всього лише гроші. Коли вони є, їх не шкода.

Здивована Вероніка стримано попрощалася і почала спускатися сходами. У той час, як Христина притулилася спиною до холодної стіни та майже блаженно посміхнулася. Купити все ще можна всіх. Питання лише в ціні. Тільки кохання цих усіх купити не можна. Ось, що "забув" повідомити їй жорстокий батько.

Діставши з сумочки айфон, увійшла в онлайн-банкінг і легко та без роздумів перевела на той самий рахунок ще дві такі самі суми. Потім вона неодмінно простежить за долею самої Вероніки та її сестри.

Щоправда, розв'язати чужі проблеми знову виявилося набагато легше, ніж поглянути в обличчя власним...