Розділ 85

Каміла.

За два дні до пропозиції. 

Я побачила ці дві смужки вранці. Світ просто розколовся навпіл. Це не була дитина — це була пухлина, живе нагадування про те пекло на столі в ресторані. 

Я вже знала, що робити. 

Я не збиралася залишати в собі нічого, що пов'язувало б мене з Раулем. 

Я збиралася в клініку.

Але коли я вийшла з ванної, мати стояла посеред моєї кімнати, тримаючи в руках тест, який я необачно залишила на краю раковини. Її обличчя було блідим, губи стиснуті в тонку лінію.

— Ти нікуди не підеш, — її голос був чужим: холодним, таким самим, яким вона розмовляла зі служницями, коли ті розбивали кришталеву вазу. — Я все бачила.

— Мамо, відійди, — я спробувала пройти повз неї, але голос мій тремтів. — Я не буду народжувати від цього монстра! Я не можу… Відпусти мене!

— Це спадкоємець роду, Каміліє! — вона різко перегородила мені шлях до дверей, простягнувши руку, ніби бар'єр. 

Її пальці стиснули ключ і повернули його в замку з гучним металевим клацанням. 

— Ти посидиш тут і заспокоїшся. Ніяких клінік. Ніяких дурниць. Це не твоє рішення.

— Ти що робиш?! — я кинулася до дверей, штовхаючи її плечем, але вона стояла твердо, як стіна. — Відчини! Мамо, ти чуєш мене? Я ненавиджу його! Ненавиджу кожну клітину в собі, де він залишився! Відчини двері!

Вона навіть не поворухнулася, просто дивилася на мене з сумішшю жалю й холодного розрахунку.

— Ти ще занадто молода й емоційна. Сядь. Ми все владнаємо. Рауль — не просто хлопець. Він — майбутнє цієї сім'ї.

Вона зачинила мене. 

Я кричала, била кулаками в двері так сильно, що кісточки почали кровити, сльози текли по щоках гарячими струмками. Але почула лише, як її каблуки віддаляються коридором, а потім — тихе дзижчання телефону. 

Вона дзвонила Раулю. 

Потім — батькові.

За годину внизу дому почалося справжнє пекло. 

Я чула крики батька, гуркіт перекинутих меблів, глухі удари кулаків. Мій батько, Матео, бив Рауля так, як ніколи нікого в житті. Він захищав мою честь, хоч і запізно.

Коли двері моєї кімнати нарешті відчинилися, батько стояв на порозі з розбитими кулаками, важко дихаючи. Його сорочка була порвана, на вилиці вже проступав синець.

— Ніякого весілля не буде! — гаркнув він матері, яка стояла трохи осторонь, притискаючи хустинку до губ. — Мені плювати на їхні гроші й порти! Я вб'ю цього негідника, якщо він ще раз підійде до моєї доньки! Без її згоди ніхто не посміє її вінчати!

Я кинулася до батька, відчуваючи слабку, відчайдушну надію. Його сильні руки обійняли мене, і на мить я повірила, що він зможе мене захистити.

— Тату… — прошепотіла я крізь сльози. — Забери мене звідси… Я не можу… Я ненавиджу їх усіх…

Але в цю мить у вітальню тихо зайшов той, чия тінь правила цим містом уже двадцять років.

Себастьян. 

Батько Рауля. 

Дон Іспанії.

Він зайшов спокійно, не знімаючи капелюха, з легкою посмішкою на тонких губах. Подивився на свого побитого сина, який витирав кров з губи, потім перевів холодний погляд на мого батька.

— Матео, друже мій… ти завжди був занадто емоційним, — Себастьян посміхнувся, і мені стало холодно, ніби по спині провели крижаною рукою. — Весілля відбудеться. Це не обговорюється. Каміліє народить мого онука. Якщо ви будете пручатися — вона все одно вийде за Рауля, але вже під конвоєм. А ти, Матео… ти ж знаєш, скільки в мене на тебе папок. Тюрма — це найлегше, що на тебе чекає. Хочеш, щоб твоя донька відвідувала тебе за ґратами?

— Спробуй! — вигукнув батько, закриваючи мене собою, його тіло тремтіло від люті. — Я дам виклик твоїй системі! Я не віддам тобі свою дитину! Краще помру, ніж дозволю цьому негіднику торкнутися її ще раз!

В ту ж саму секунду важкі двері маєтку розчинилися з гуркотом. У дім увірвалася поліція — десятки людей у формі, з холодними обличчями. Вони навіть не глянули в бік Себастьяна. Вони йшли прямо до мого батька.

— Матео де ла Вега, ви заарештовані за звинуваченням у корупції та причетності до вбивств тринадцятої давнини, — холодно зачитав офіцер, витягаючи кайданки.

Я бачила, як на зап'ястях мого батька замикаються холодні браслети. Бачила, як мати відводить погляд, притискаючи хустинку до обличчя, ніби нічого не відбувається. Себастьян спокійно поклав на стіл папери про реєстрацію шлюбу — ті самі, які я відмовилася підписувати в ресторані.

— Підписуй, Каміліє, — сказав Рауль, витираючи кров із розбитої губи тильною стороною долоні. 

Його голос був тихим, але в ньому бриніла загроза. 

— Або твій батько не доживе до ранку в камері. У нього ж слабке серце, пам'ятаєш? Одне моє слово і він «ненавмисно» помре за ґратами.

Мої пальці тремтіли так сильно, що я ледь тримала ручку. Кожна буква, яку я виводила, була як цвях у мою власну труну. 

Я підписала.