Розділ 83

Даміан.

— Я вагітна… — видихнула вона, і її слова потонули в раптовому, важкому гуркоті грому, що прокотився над затокою.

Небо ніби почуло її біль і розкрилося. Перші важкі, холодні краплі дощу вдарили по палубі яхти, миттєво збиваючи солодкий, майже нудотний аромат тисяч троянд і півоній. 

Я на мить завмер, мої пальці здригнулися. 

А потім у грудях розквітло щось неймовірне: дика, хлоп'яча радість, така сильна, що я ледве втримався на ногах.

— Вагітна? — прошепотів я хрипко, і голос мій затремтів від захвату. 

— Каміло… Боже милий… У нас буде дитина! Наша дитина!

Я почав хапати її руки, вкриваючи їх гарячими, швидкими поцілунками, сміючись під дощем, який ставав дедалі сильнішим і перетворювався на суцільну стіну води. Краплі стікали по моєму обличчю, змішуючись із сльозами щастя.

— Я тепер подвійно порву за вас обох! — вигукнув я, і намагаючись притягнути її до себе. 

Мої руки були сильними, як завжди, але в них тремтіла ніжність. 

— Це найкраще, що могло статися після всього цього пекла! Тепер усе має сенс, Каміло. Усе, заради чого я ризикував головою, заради чого я пішов до італійців… Тепер ми будемо сім'єю. Справжньою сім'єю! Я обіцяю, що зроблю все, щоб ви обоє жили як королеви.

Вона відсахнулася, роблячи маленький крок назад. Дощ змішувався зі сльозами на її обличчі, застилаючи їй очі. Я бачив, як вона тремтить, але ще не розумів, чому...

— Дитина не від тебе, — сказала вона тихо, але кожне слово різало. — Пробач мені… будь ласка, пробач.

Світ зупинився. 

Я завмер на місці, як укопаний. 

Мої руки, які щойно з такою ніжністю тримали її долоні, безсило опустилися вздовж тіла. Посмішка повільно сповзла з мого обличчя, залишаючи лише порожнечу. Дощ струменів по моїх щоках, але я відчував, як усередині народжується щось страшне: холодний, нищівний біль, сильніший за будь-яку кулю.

Я не кричав. 

Я не питав «як це сталося?». 

Я не вимагав пояснень. 

Я просто дивився на неї крізь щільну завісу дощу, і в цю мить відчував, як повільно, остаточно руйнується все, що я будував.

— Хто? — єдине слово, кинуте їй в обличчя, вийшло гострим, холодним і безжальним.

Ми обидва знали відповідь ще до того, як вона її вимовила. У цьому місті був лише один чоловік, здатний так по-звірячому зруйнувати наше майбутнє.

— Рауль… — прошепотіла вона, і це ім'я прозвучало як вирок. — Прости мені, Даміане… 

Вона зробила крок уперед, простягаючи до мене тремтячі руки, намагаючись доторкнутися, пояснити, благати, але я різко відсахнувся, наче від прокаженої. Моє обличчя спотворилося від болю, такого глибокого й чистого, що він здавався сильнішим за будь-яку фізичну рану. У грудях розквітло відчуття зради: гірке, пекуче, таке, що не пробачається.

— В думках моїх для тебе місця вже нема, — сказав я голосом, у якому не залишилося нічого людського... лише крижана, порожня байдужість, за якою ховався цілий океан болю й зради.

Це не була звичайна злість. 

Це було щось набагато гірше: повне, остаточне відчуження. 

Я дивився на неї тепер так, як дивився на тих, хто вбив моїх батьків: з холодною, нищівною відразою.

— Я люблю тебе… — закричала вона, захлинаючись від плачу. 

Вона впала на коліна на мокру палубу, розкидаючи руками мокрі квіти, які тепер здавалися жалюгідним сміттям. 

— Даміане, благаю тебе! Не відвертайся… Пробач мені, я не знаю, як жити без тебе!

Я був весь мокрий, у сорочці, що прилипла до тіла, я виглядав, мабуть, як привид серед розкоші, яку сам же створив для неї. 

Я не обернувся. 

Не сказав більше жодного слова.

Я пішов до виходу з яхти важкими, повільними кроками. Кожний крок віддавався болем у грудях. Я чув її ридання, чув, як вона вигукує моє ім'я крізь зливу, але жоден м'яз на моїй спині не здригнувся. 

Я не зупинився.

Я вийшов на пірс під розлючену зливу. Стояв там хвилину, низько опустивши голову й сховавши обличчя в долонях. Дощ хльостав мене по плечах, а я відчував, як мої широкі плечі здригаються: мовчки, беззвучно. 

Я плакав так, як плачуть чоловіки, які ніколи не дозволяли собі сліз: тихо, страшно, остаточно.

Моя мрія про сім'ю, про спокуту, про тихе щастя — усе згоріло в ту мить під холодними струменями дощу. Я пішов далі в темряву порту, зникаючи в тумані й зливі, залишаючи її одну на білосніжній яхті серед тисяч зів'ялих, розмоклих квітів.

Цієї ночі я став справжнім солдатом мафії, бо тепер у мені не залишилося нічого, крім густої, чорної темряви, яку я збирався вилити на цей світ.