Розділ 82

Даміан.

Вона стояла посеред тисяч квітів, і в яскравому денному світлі її сльози блищали, наче розсипані діаманти. Вона не витирала їх; вони просто тихо котилися по щоках, а на губах тремтіла слабка, болісна посмішка. Каміла тихо дякувала мені за кожну дрібницю: за квіти, за яхту, за музику, за їжу, але в її голосі було стільки приглушеної гіркоти, що мені на мить здалося, ніби ми прощаємося, а не святкуємо.

— Даміане… я маю тобі дещо сказати… — прошепотіла вона, заїкаючись і опускаючи погляд.

— Спершу я, принцесо, — м'яко, але твердо перебив я її. 

Мої пальці в кишені дорогих штанів міцно стиснули оксамитову коробочку. 

— Я чекав цього занадто довго, щоб відкладати хоч на хвилину.

Я повільно опустився на обидва коліна прямо посеред килима з білих троянд і рожевих півоній. Палуба піді мною ледь погойдувалася на легкій денній хвилі, сонце грало на хромованих поручнях. Увесь порт, усі іржаві доки й мій колишній біль відійшли на задній план. Була тільки вона — дівчина в простій майці та шортах, яка стала моїм всесвітом.

— Каміло, — почав я, і мій голос, завжди твердий і грубуватий, раптом здригнувся. — Я знаю, що я не той принц, про якого мріяв твій батько. Я знаю, що приніс у твоє життя тільки шторми й небезпеку, але подивися на все це…

Я широко обвів рукою нову яхту, море квітів навколо нас і далекий горизонт.

— Я більше не той бідний хлопець із нетрів. У мене тепер є все, щоб зробити тебе щасливою. Я зможу купити тобі будь-яку сукню, будь-який будинок, будь-яку мрію. Я витягну твого батька з будь-якої прірви, в якій він опинився. Я хочу вкрасти тебе від усього цього проклятого світу, щоб жодна тінь Рауля чи когось іншого ніколи більше не впала на твоє обличчя. Ти будеш моєю дружиною?

Я відкрив оксамитову коробочку. 

Великий камінь спалахнув під яскравим сонцем. У цей момент Каміла просто зламалася. Вона не просто заплакала... вона почала заходитися голосним, болісним криком, захлинаючись сльозами й задихаючись від ридань. Її плечі здригалися так сильно, що вона ледь трималася на ногах, хапаючись тонкими пальцями за борт яхти.

Я посміхнувся тепло, відчуваючи, як груди наповнюються ніжністю. 

Я був упевнений: це сльози щастя. 

Вона просто не вірить, що це нарешті стається після всього, що ми пережили.

— Не плач, кохана, — я швидко підвівся, міцно притиснув її до себе й погладив по спині, хоча вона продовжувала ридати мені в плече, видаючи розпачливі, уривчасті звуки. — Все скінчилося. Тепер ми під надійним захистом.

Я наблизив губи до її вуха й тихо, але чітко прошепотів те, що тримав у таємниці всі ці тижні:

— Знаєш, звідки ці гроші? Звідки така сила? Я більше не просто механік чи вибивайло боргів, Каміло. Я став солдатом італійської мафії. Я пішов до них саме заради тебе. Я склав присягу дону, щоб він дав мені владу знищити Рауля і всіх, хто тебе мучив. Тепер ніхто не посміє навіть пальцем торкнутися тебе. Ми — частина сім'ї, яка сильніша за всіх іспанських виродків разом узятих.

Я відсторонився трохи, тримаючи її за плечі, і чекав, що вона нарешті підведе голову й подивиться на мене з полегшенням. 

Я думав, вона зрозуміє: я продав душу дияволу, щоб побудувати для неї рай.

Але Каміла заридала ще гучніше, майже виючи від болю. Вона різко відштовхнула мене обома руками, і я вперше відчув, як холодний жах повільно заповзає мені під шкіру. 

Вона не виглядала щасливою. 

Вона виглядала як людина, яка щойно побачила, як остання надія на порятунок згорає в неї на очах.

— Що… що я зробила… — промовила вона крізь ридання, заїкаючись і ледь тримаючись за борт яхти, ніби ноги ось-ось підігнуться.

Я стояв із перснем у руці, а музика на кормі раптом здалася мені похоронним маршем.