Розділ 79

Каміла.

Рауль привіз мене до невеликого, але підкреслено дорогого закладу. На дверях висіла табличка «Зачинено», хоча всередині горіло світло. Коли ми зайшли, я зрозуміла, чому: у залі не було жодного відвідувача, жодного офіціанта, лише накритий стіл посередині та важкі оксамитові штори, затягнуті так щільно, що день надворі зник.

​— Тобі не здається, що це занадто? — мій голос пролунав лунко в порожньому приміщенні.

​— Я хотів приватності, — Рауль відсунув мені стілець.

​Ми обідали в гнітючій тиші, яку переривав лише його нетиповий, награний сміх. Він розповідав якісь історії, намагався жартувати, але його очі залишалися мертвими. 

Я не торкнулася їжі. 

Відчуття пастки стало настільки фізичним, що мені важко було дихати.

​— Досить цирку, Раулю. Чого ти хочеш?

​Він раптово замовк. 

Повільно відклав прибори й дістав із папки тонку пачку документів. Він поклав їх переді мною разом із ручкою.

​— Шлюбний контракт. Дата вже стоїть. Підпиши, — його тон змінився на крижаний наказ. — Якщо ти це зробиш, я залишу твою сім'ю в спокої. Твій батько отримає інвестиції, а твій механік... я навіть дозволю йому дихати далі. Якщо ні, до завтрашнього вечора все, що ти любиш, перетвориться на попіл.

​Я подивилася на папір, потім на нього. Страх, який сковував мене останні години, раптом змінився холодною люттю.

​— Ти нічого не зробиш, — я штовхнула папку назад. — Хотів би вбити Даміана — зробив би це ще тоді в квартирі. Тобі потрібна я як трофей, щоб довести батькові, що ти переміг, але я ніколи не стану твоєю.

​Я підвелася, щоб піти, але Рауль був швидшим. Він схопився з місця, і в його погляді щось остаточно зламалося. Це була не просто злість — це була манія людини, яка не звикла програвати.

​— Ти думаєш, що маєш вибір? — прошипів він.

​Наступна мить перетворилася на... жах. 

Рауль різко смикнув мене на себе, змітаючи посуд зі столу одним рухом руки. Кришталь і кераміка з гуркотом полетіли на підлогу, розбиваючись ущент. 

Світ хитнувся, і останнє, що я запам'ятала — це його божевільний, невблаганний погляд...

​Минуло ніби вічність, а може, лише кілька хвилин, які назавжди розкололи моє життя навпіл. Реальність повернулася до мене разом із холодом порожньої зали та принизливою тишею закладу. Тіло здавалося чужим, заціпенілим від шоку. Рауль уже стояв біля дзеркала. Він спокійно, майже педантично поправляв свої манжети, наче щойно закінчив звичайну ділову зустріч, а не розтоптав чиюсь душу.

​— Тепер ти знаєш свою ціну, — кинув він, дивлячись на мене зверху вниз. — Ручка на столі. Не забудь підписати.

​Я не бачила ні ручки, ні паперів. Я бачила лише порожнечу, в яку щойно перетворилося моє життя.