Розділ 77

Каміла.

Минуло два тижні після тієї ночі на лодці, і я почала помічати зміни, які не вкладалися в мою звичну картину світу. 

Спершу це був Іпас. 

Він увірвався до вітальні, кидаючи на підлогу важкий рюкзак, а його очі світилися щирим азартом. На ногах у нього були новенькі білосніжні кросівки останньої моделі, а з пакунка він обережно, наче святиню, діставав професійний ігровий ноутбук з підсвіткою, яка мерехтіла всіма кольорами веселки.

— Звідки це все, малий? — я завмерла посеред кімнати з рушником у руках, підозріло мружачись.

— Даміан привіз! — Іпас миттєво підключив кабель, і кімната наповнилася м'яким неоновим світлом. — Каже, що я маю бути найкращим хакером у місті, а на старому залізі тільки віруси ловити й плакати в подушку! Він ще й навчив мене, як правильно налаштувати антивірус, щоб ніхто не поліз у наші файли.

Я розсміялася, але сміх вийшов трохи нервовим.

Даміане, що ти робиш?

Потім зміни торкнулися й самої квартири. Поки я була на парах, старий продавлений диван... безслідно зник. Його місце зайняв масивний шкіряний велетень кольору гіркого шоколаду, який пахнув дорогою обробкою та престижем. На кухні замість старого чайника з'явилася блискуча кавомашина, а в шафах — новий посуд і техніка.

Але справжнім шоком став вечір, коли Даміан повернувся додому не в замасленій робі, а в чистій темно-синій сорочці, яка ідеально підкреслювала його широкі плечі. Він мовчки підійшов до столу й поклав на нього невелику оксамитову коробочку. Всередині, на чорній підкладці, виблискував витончений золотий браслет із крихітним діамантом, що ловив кожне віддзеркалення лампи.

— Даміане… — я підняла на нього погляд, відчуваючи, як серце починає битися швидше від тривоги й захоплення одночасно. — Це ж коштує купу грошей. Звідки вони в тебе? Звідки меблі, ноутбук для Іпаса? Порт же тільки-но почав оговтуватися після пожежі.

Він підійшов ближче, його кроки були майже беззвучними на новому килимі. Обережно обійняв мене зі спини, уткнувшись обличчям у вигин моєї шиї. Я відчула тепло його шкіри й легкий, незнайомий аромат дорогого парфуму, який тепер витісняв звичний запах бензину й машинного масла.

— Не хвилюйся про це, принцесо. Я просто хочу, щоб ти і Іпас нарешті перестали рахувати кожен цент. Щоб ви нічого не потребували, — прошепотів він, і його гаряче дихання обпекло мою шкіру. 

Його сильні руки ніжно обхопили мою талію, притискаючи мене до себе. 

— Але такі суми не платять за звичайну заміну масла чи перебирання двигуна… — я повернулася в його обіймах, щоб зазирнути йому в очі. — Даміане, я жартую, що ти тепер мафіозі, але якщо ти справді…

Він м'яко перебив мене; його пальці, все ще трохи шорсткі від роботи, обережно торкнулися мого підборіддя, піднімаючи моє обличчя.

— Трішки більше часу, — тихо сказав він, дивлячись мені прямо в очі з тією затятістю, яку я так любила. — Обіцяю, я скоро все тобі розповім. Кожну дрібницю, без брехні. А поки що… одягайся. Ми йдемо в ресторан.

Я розгублено кліпнула очима, поправляючи пасмо волосся, що вибилося з хвоста.

— В наш гараж до хлопців? Замовимо піцу на капот старої «Альфи» і будемо їсти руками, як завжди?

Він ледь помітно посміхнувся, і в кутиках його очей з’явилися ті самі теплі зморшки, які я обожнювала.

— Ні, моя принцеса. Ми йдемо в «Ля Мер».

Я завмерла. 

Це був найдорожчий ресторан на всьому узбережжі — місце зі срібними приборами, білосніжними скатертинами й такими цінами, що мій батько водив туди лише найважливіших партнерів або Себастьяна.

Коли ми під'їхали до закладу на його «Альфі», швейцар у бездоганній лівреї кинувся відчиняти мені двері. Він навіть не глянув на татуювання, яке у нього з'явилося і що визирало з-під манжетів Даміана, — просто низько вклонився, впізнавши в моєму чоловікові того, хто може дозволити собі цей вечір.

Ми сиділи за найкращим столиком біля панорамного вікна, за склом тихо шуміло море, а всередині грала тиха, мелодійна скрипка. Даміан поводився дивно спокійно: він впевнено вивчав винну карту, замовляючи колекційне розе, ніби належав цьому світу розкоші все життя. Але я помітила, як під столом він занадто міцно стискав моє коліно, а його погляд раз у раз повертався до вхідних дверей.

— Ти щось замислив, так? — я накрила його руку своєю. — Ці гроші… вони не пахнуть мастилом, Даміане. Вони пахнуть порохом, ризиком і чимось, від чого в мене холоне всередині.

Він подивився на мене довгим, серйозним поглядом і ніжно провів великим пальцем по тильній стороні моєї долоні.

— Я роблю те, що маю робити, щоб ми були вільні, Каміло, — його голос став низьким, майже сталевим, але в очах світилася ніжність. — Щоб жоден Рауль чи Себастьян більше не могли диктувати нам умови. Щоб твій батько не боявся вийти на вулицю, а Іпас міг мріяти про нормальне майбутнє. Просто вір мені. Ще зовсім трохи, і наше життя зміниться назавжди. Ми вийдемо з тіні. Назавжди. А зараз… дозволь мені просто піклуватися про тебе. Дозволь мені дарувати тобі те, чого ти заслуговуєш.

Я посміхнулася, намагаючись підтримати його, хоч клубок тривоги в горлі тільки розростався.

— Якщо ти справді продаєш щось дорожче за свій час у гаражі… Даміане, я боюся. Боюся, що ціна нашої свободи виявиться вищою, ніж ми зможемо заплатити, навіть якщо засиплемо ворогів золотом.