Розділ 76

Каміла.

Ми вийшли за поріг гостьового будинку, і нічне повітря здалося мені найсолодшим напоєм у світі. Я зупинилася біля машини, дивлячись на Даміана. Його обличчя в світлі ліхтарів здавалося вирізьбленим з каменю, але очі... в них була втома, яку він так старанно приховував за столом.

​— Даміане, пробач мені, — я притиснулася до нього, ховаючи обличчя на його грудях. — За матір, за Рауля... за те, що тобі довелося терпіти цей бруд заради мене. Це було жахливо.

​Він обхопив моє обличчя долонями, змушуючи подивитися на нього. Його великі пальці ніжно погладили мої щоки.

— Тобі нема за що вибачатися, принцесо, — прошепотів він, і в його голосі більше не було сталі, тільки безмежна ніжність. — Я знав, куди йду. І я б витерпів це ще тисячу разів, якби результатом було те, що ти зараз тримаєш мене за руку. Я люблю тебе більше за їхній етикет і більше за власну гордість.

​Він поцілував мене: повільно, глибоко, стираючи гіркий присмак тієї вечері. 

***

Наступного вечора Даміан заїхав за мною на своїй старій «Альфі». Машина зовні виглядала втомленою, але варто було йому ледь торкнутися педалі газу, як вона гарчала, ніби розлючений хижак... було зрозуміло, що він провів не одну ніч, перебираючи двигун до останнього гвинтика. Даміан сидів за кермом, міцно стискаючи оббите шкірою кермо, і в кожному його русі відчувалася впевнена сила.

​— Куди ми їдемо? — запитала я, з усмішкою вдивляючись у його профіль, підсвічений неоном нічного міста.

— Туди, де все почалося, — коротко кинув він, і в кутиках його вуст промайнула ледь помітна, але тепла усмішка.

​Ми приїхали в порт. 

Проте цього разу Даміан не повів мене до складу чи захаращеного гаража. Він обережно взяв мене за руку... його долоня була шорсткою, зі свіжими мозолями, але тримав він мене так, ніби я була найтендітнішою порцеляною у світі. Ми пройшли до дальнього пірсу, де біля причалу, злегка погойдуючись на темній воді, стояв той самий катер, на якому в нас був перший раз.

​Палуба була ретельно вичищена, а навколо розвішані маленькі ліхтарики на акумуляторах. Вони мерехтіли золотавим сяйвом, створюючи ілюзію магічного кокона серед похмурих доків. Посередині Даміан облаштував справжній притулок: розстелив м'які пледи, що пахли свіжістю, і поставив кошик із вином та фруктами.

​Він допоміг мені спуститися, притримуючи за талію, і за мить ми вже відпливли від берега. Мотор тихо буркотів, поки ми не зупинилися там, де вогні порту відбивалися у воді розплавленим сріблом, створюючи на поверхні химерні візерунки.

​— Знаєш, — почала я, повільно розливаючи вино в келихи. 

Кришталь тихо дзенкнув, розбиваючи тишу. Я поправила пасмо волосся, яке вітер кинув мені на обличчя. 

— Я ніколи не думала, що буду почуватися тут щасливішою, ніж у будь-якому п'ятизірковому готелі з його штучним блиском.

​Даміан відставив свій келих і ліг поруч, підклавши руки під голову. Він дивився на зорі, які сьогодні здавалися неприродно яскравими.

​— Бо тут немає стін, Каміло, — відповів він, і я побачила, як напружилися м'язи на його шиї, коли він повернув голову до мене. — Стіни тиснуть, вони завжди нагадують про те, хто ти є і що ти винна світу. А тут — тільки небо і вода.

​Він провів пальцем по моїй щоці, затримавшись біля губ. Його погляд став глибшим, серйознішим.

​— Я обіцяю тобі: одного разу в нас буде справжня яхта. Велика, сліпучо-біла. Ми піднімемо вітрила і попливемо так далеко... ми просто зникнемо для них усіх.

​Я притиснулася до нього, відчуваючи міцне биття його серця під тонкою тканиною сорочки. Даміан пригорнув мене... Ми кохалися під мірний шепіт хвиль, що б'ються об борт, і в кожному дотику, у кожному подиху було стільки ж відчаю, як і першого разу. 

***

Коли шторм пристрасті нарешті влігся, залишивши після себе лише приємну, солодку втому й солоний присмак на губах, Даміан не квапився заводити мотор. Він притягнув мене ближче до себе, укриваючи наші охололі тіла краєм старого вовняного пледа, що пахнув морем і деревом. Я поклала голову йому на плече, слухаючи, як поступово вирівнюється його дихання, зливаючись із мірним хлюпотінням води об борт старої лодки. Навколо нас тихо погойдувався порт: іржаві крани, темні силуети вантажних суден і далекі вогні міста, що мерехтіли, ніби чужі зірки.

— Ти справді віриш, що ми зможемо просто зникнути? — тихо запитала я, обводячи пальцем контури старого шраму на його передпліччі. 

Мої слова прозвучали майже святотатством у цій ідеальній, крихкій тиші. 

Даміан перехопив мою руку і міцно стиснув її, переплітаючи наші пальці. Його долоня була гарячою й трохи шершавою від роботи. Він дивився на темний силует міста, що мерехтів удалині, ніби вивчав плани майбутньої битви. Потім повільно повернув голову, і його губи торкнулися моєї кроні.

— Я не просто вірю, Каміло, — його голос звучав низько й затято, з тією небезпечною, глибокою ноткою, яка з'являлася в ньому щоразу, коли мова заходила про наше майбутнє. 

Він злегка повернувся, притискаючи підборіддя до моєї маківки, і я відчула тепле дихання в волоссі. 

— Я роблю все, щоб це стало реальністю. Кожну ніч я планую маршрути, кожну годину думаю, як вивести тебе з цього пекла.