Розділ 75

Каміла.

Після пожежі ми тимчасово переїхали до одного з наших гостьових будинків, меншого, але все ще надто пафосного, з мармуровими підлогами й важкими оксамитовими портьєрами, які, здавалося, приглушували навіть дихання. Повітря тут було просякнуте запахом старого антикваріату й дорогого парфуму.

Стіл був накритий на чотирьох. Кришталь келихів виблискував під світлом важкої люстри, а тиша була такою густою, що її можна було різати ножем. Батько сидів на чолі столу, напружений, як струна. Він намагався тримати обличчя ввічливим, але пальці його нервово перебирали край лляної серветки, а погляд раз у раз ковзав до Даміана зі сумішшю сорому й напруги.

Навпроти нього сидів Даміан. Він виглядав незвично в білій сорочці, яку я попросила його вдягнути. Його широкі плечі здавалися занадто великими для цього витонченого стільця з різьбленою спинкою, а шрами на руках, які не приховали манжети, нагадували про інше життя: чесне, грубе й справжнє.

— Отже, Даміане, — почала мама, повільно піднімаючи кришталевий келих з вином. 

Її голос був солодким, як отрута в меду, а погляд гострим. 

— Камілія розповіла, що ви займаєтеся… ремонтом машин? Як це… чарівно. Мабуть, дуже приємно щодня бути по лікті в мастилі й бруді, але ми всі чудово знаємо, що це лише фасад. Ти ж не просто механік, правда? Ти бандит, якого досі ні разу не впіймали. Разом зі своїми дружками з дитбудинку ти лупцюєш людей на замовлення, а машини «починяєш» тільки тоді, коли треба відмити кров з рук чи сховати сліди. Це так… по-вуличному. Приземлено. І дуже небезпечно для моєї доньки.

Я відчула, як серце стиснулося. Під столом я швидко стиснула його руку, намагаючись передати йому все тепло, яке в мене було.

Мамо, ти завжди вмієш вдарити нижче пояса, але він не зламається. 

Даміан не відвів погляду, його голос залишився спокійним, майже м'яким, хоча під щелепою перекотився м'яз.

— Ви добре поінформовані, сеньйоро Елено, — відповів він, злегка нахиливши голову. — Так, я не просто лагоджу машини. Іноді доводиться «починяти» інших. Ми з хлопцями з дитбудинку не шукаємо проблем — проблеми самі нас знаходять. А лупцюємо ми тільки тих, хто цього заслуговує. На замовлення? Так. Але ніколи — невинних. І досі ніхто мене не впіймав, бо я роблю свою справу чисто. Як і з машинами: якщо щось зламано я це бачу й лагоджу. З людьми складніше, але принцип той самий.

Мама зневажливо посміхнулася, відставляючи келих.

— О, яка чесність! Ти навіть не заперечуєш. Мабуть, саме тому ти вирішив, що можеш претендувати на мою доньку. Ти ж розумієш, що наше життя — це не брудні підворіття й не нічні «замовлення»? Тут потрібні манери, освіта, репутація… речі, які не купуються разом із гайковим ключем і не відмиваються після чергового побиття. Ти небезпечний. Ти тягнеш за собою тільки проблеми й кров. Камілія заслуговує на краще, а не на вуличного бандита, який може будь-якої ночі опинитися за ґратами або в канаві.

— Мамо, — втрутилася я з усмішкою, намагаючись розрядити атмосферу. — Якщо ти так переживаєш за рівень, то можу запевнити: Даміан лагодить не тільки старі машини й чужі обличчя. Він лагодить і мої нерви після розмов із деякими людьми. Це, між іншим, вищий пілотаж. Ти б здивувалася, як швидко він вчиться відрізняти справжню загрозу від порожньої балаканини. А щодо крові… він хоча б не ховає її під дорогими килимами, як деякі.

Вона кинула на мене холодний погляд, але не встигла відповісти.

— Елено, досить, — тихо сказав батько, хоч його голос прозвучав невпевнено. 

Він спробував посміхнутися Даміану, хоча посмішка вийшла кривою. 

— Даміане, я радий, що ти прийшов. Після всього, що сталося… ми маємо спробувати знайти спільну мову. Камілія дуже… дорожить тобою.

Даміан лише злегка нахилив голову, зберігаючи спокій. Я знала, як важко йому це дається. 

Він терпів. 

Заради мене він ковтав цю отруту, хоча його плечі були напружені, як перед ударом.

— Я вчуся швидко, сеньйоро, — відповів він з ледь помітною, майже доброзичливою усмішкою. — Манери… іноді вони лише маскують відсутність хребта. А щодо мого «бандитизму» — краще бути тим, хто б'є відкрито, ніж тим, хто платить іншим, щоб били замість нього. Сподіваюся, ми зібралися тут не для того, щоб обговорювати мою біографію, а щоб краще пізнати одне одного. Я тут заради Каміли. І готовий терпіти все, що потрібно, щоб вона була щаслива.

Раптом вхідні двері відчинилися без стуку. Кроками, що впевнено карбували кожен метр мармурової підлоги, до їдальні зайшов Рауль. Він навіть не зняв пальта, його вигляд випромінював силу й повну зневагу до будь-яких приватних кордонів. Ніби цей дім уже давно належав йому.

— О, яка зворушлива родинна ідилія! — вигукнув він, зупиняючись біля столу з широкою, хижою посмішкою. — Сподіваюся, я не запізнився до десерту? Чи, може, ви вже перейшли до головного — обговорення, як краще зіпсувати Камілії життя?

Він відсунув вільний стілець і сів прямо навпроти нас із Даміаном, не чекаючи запрошення. Ноги його розсунулися широко, ніби він уже захопив територію.

— Раулю, ми тебе не чекали, — пробурмотів батько, опускаючи погляд у тарілку.

— Та киньте, Матео. Ми ж майже родичі, — Рауль глянув на Даміана так, ніби той був плямою бруду на його ідеально начищених черевиках. — Бачу, у вас гості з порту. Каміліє, ти справді вирішила притягнути цей… запах бензину, машинного масла й вуличної крові сюди? Він псує апетит.