Розділ 73

Даміан.

Перед моїми очима досі стояв той вогонь. Величезний, жадібний, ненажерливий. Він пожирав дім де ла Вега, ніби хотів стерти з лиця землі всі їхні таємниці разом із мозаїчними підлогами й кришталевими люстрами. Коли я витягував її батька з того пекла, кожна клітина мого мозку кричала: «Залиш його. Нехай він згорить так само, як згоріло моє дитинство в тому домі». 

Але потім я побачив Камілу, вона стояла на траві, обличчя її було залите сльозами, а в очах... така чиста, безмежна віра в мене, якої я ніколи не заслуговував. 

І я виніс його. 

Виніс свідка своєї трагедії.

А тепер, знаходячись в цій тиші, серед брухту й іржавих інструментів, і слухаючи її голос, я відчував, як увесь світ, який я будував на ненависті тринадцять років, розсипається в попіл. Кожне її слово — про Себастьяна, про його хворобливу одержимість моєю матір'ю, про те, що мій батько помер не за бізнес, а за відмову Маріси стати іграшкою мафіозі — било мене, як розпечений свинець у груди.

​Я роками ненавидів не ту людину. Я ненавидів привидів, а справжній диявол у цей час пив вино в своєму кабінеті й планував, як забрати в мене Камілу. Ненависть була моїм щитом, але вона ж тримала мене в тій самій шафі, де я ховався дитиною, слухаючи постріли. 

Я підвів очі на неї. 

Каміла виглядала такою тендітною на тлі цих іржавих інструментів. Її нічна сукня була зіпсована попелом, а на щоці був темний слід від сажі. Вона була донькою людини, яка бачила вбивство моїх батьків і промовчала. Плоттю і кров'ю роду, який я поклявся знищити.

Але вона також була тією, хто прийшов до мене під під'їзд і впав на коліна в бруд. Тією, хто обрала холод моєї квартири замість золота свого дому. Тією, чиє ім'я тепер звучало в мені, як молитва.

— Даміане… — вимовила вона моє ім'я так обережно, наче боялася, що я зламаюся від одного подиху.

Я подивився на її батька. 

Матео де ла Вега. 

Він сидів у кутку на старому металевому ящику: зламаний, старий чоловік, який боявся власного минулого. Тринадцять років я мріяв побачити його таким: розбитим, приниженим. Я уявляв цей момент сотні разів, але зараз, дивлячись на нього, я не відчував тріумфу. Тільки глибоку, виснажливу втому й біль, який не вгамовувався.

Я знову перевів погляд на Камілу. 

Вона чекала. 

Стояла передо мною, готова прийняти будь-який мій вирок... готова піти, якщо я не зможу її пробачити.

І в цей момент я зрозумів. 

Якщо я виберу ненависть... я назавжди залишуся тим самим хлопчиком у шафі. Буду вічно сидіти в темряві, слухаючи відлуння пострілів. Ненависть пов'язувала мене з Себастьяном міцніше за будь-які ланцюги, а я хотів бути вільним. Я хотів бути з нею, бо любов — це не забуття. 

Це вибір. 

Вибір дивитися на світ не крізь призму крові, а крізь призму очей людини, яка готова йти за тобою в полум'я.

Я узяв обличчя Каміли у свої брудні, обпалені долоні. Вона затамувала подих, її губи ледь помітно затремтіли.

— Твій батько… він винен, — сказав я хрипко, і мій голос здригнувся від болю, що все ще пік у грудях. — Він винен у тому, що мовчав. Винен у кожному нашому з Іпасом дні в дитбудинку, у кожній ночі, коли я прокидався від кошмарів. Я ніколи не забуду того, що він зробив. Ніколи. Цей біль залишиться зі мною назавжди, як шрам, який не зникає.

Я побачив, як її очі наповнилися сльозами, і вона почала відхилятися, ніби готуючись до удару, але я притягнув її ближче, міцніше притиснувши долоні до її щік.

— Але я не хочу більше носити цей цвинтар у собі, Каміло, — продовжив я, голос став тихішим, але глибшим. — Я не хочу, щоб гріхи, які ми не скоювали, відбирали в нас майбутнє. Моя плата… — я притиснувся лобом до її чола, — …це моє прощення. Заради тебе, бо ти варта того, щоб я відпустив ненависть. Ти — єдине, що робить цей світ вартим того, щоб у ньому жити.

Я відчув, як вона затремтіла всім тілом. Її руки вчепилися в мою футболку, пальці стиснули тканину так сильно, ніби я був її єдиним порятунком у цьому світі.

— Я пробачаю, — прошепотів я, і з цими словами щось важке, що здавлювало мої груди, нарешті відпустило. 

Голос мій став м'якшим, але в ньому бриніла вся любов, яку я носив у собі. 

— Я пробачаю йому за те, що він не вбивця, а просто людина, яка злякалася. Злякалася так сильно, що зрадив власну совість. І я пробачаю тобі за те, що ти його донька, бо ти — моя Каміло. Моя правда. Мій єдиний притулок. Моя любов, яка сильніша за будь-яку кров і будь-яку помсту. Я кохаю тебе так, що навіть пекло, через яке ми пройшли, здається мені меншим за один твій погляд.

Я підняв голову й подивився на Матео. Він сидів, не зводячи з мене очей, плечі його були напружені, руки стиснуті на колінах.