Розділ 72

Каміла.

Ми знаходилися в старому гаражі Даміана на околиці порту: вузькому, захаращеному приміщенні, де пахло машинним маслом, металом і легким димом, що все ще просочувався з нашого одягу. Стіни були вкриті полицями з інструментами, під стелею хиталася єдина тьмяна лампа, відкидаючи нерівні тіні. Одяг на всіх нас був брудним, просоченим сажею й потом, руки вкриті опіками й подряпинами, але ми були живі.

Це було головне.

Батько сидів осторонь на старому металевому ящику, згорблений, спустошений, із запалими очима. Він дивився в підлогу, ніби всі сили залишили його тіло разом із палаючим будинком. А мамі вдалося заснути на задньому сидінні автівки Даміана після уколу заспокійливого.

Я підійшла до Даміана, який стояв біля верстака, стискаючи краї металевої стільниці так сильно, що кісточки пальців побіліли. Обережно взяла його обпалені долоні у свої, відчуваючи тепло бинтів і тремтіння м'язів. Змусила його підняти голову й подивитися мені прямо в очі.

— Даміане, ти маєш почути це. Все, що ти знав досі… це лише половина правди, — голос мій звучав тихо, але твердо, хоча всередині все тремтіло від страху. — І те, що я зараз скажу, може змінити все.

Він не відвів погляду, його темні очі були сповнені болю й напруженої уваги.

Я глибоко вдихнула запах масла й диму й почала розповідати, голос мій тремтів, але я не зупинялася:

— Тринадцять років тому Себастьян, батько Рауля, був одержимий твоєю матір'ю, Марісою. Не грошима, не владою — саме нею. Вони знали одне одного ще з молодості. Він пропонував їй усе: розкіш, палаци, вплив над половиною країни, але вона відмовила йому й вийшла заміж за твого батька — простого механіка. Себастьян не зміг цього стерпіти. Того вечора він не просто прийшов до вашого дому. Він замовив вбивство, щоб забрати її силою або знищити, якщо вона не підкориться. Мій батько був там як його адвокат — мав підписати папери щодо порту. Він усе бачив, Даміане... він бачив тебе в тій шафі.

Даміан слухав, і я бачила, як його обличчя поступово кам'яніє, щелепа стиснулася так, що жили на шиї виступили. Я ковтнула клубок у горлі й продовжила, стискаючи руки Даміана міцніше:

— Мій батько не натискав на гачок, Даміане. Він був свідком. Боягузом, який потім допоміг приховати докази, бо Себастьян погрожував убити мою матір і мене. Він став співучасником через страх, але справжній диявол, який керував усім — Себастьян.

В очах Даміана спалахнула така лють, що мені стало страшно. Кожне моє слово про почуття Себастьяна до Маріси било його, як ніж у відкриту рану.

— Отже, це був не бізнес… — прошепотів він нарешті хрипким, надламаним голосом. 

Руки його здригнулися в моїх долонях. 

— Це була просто образа пораненого его мафіозі? Мій батько помер… моя мама померла… через те, що вона була надто вірною? Через те, що не захотіла стати черговою іграшкою багатого вбивці?

Я кивнула, сльози щипали очі.

Даміан відпустив мої руки, пройшовшись кількома кроками по гаражу, стискаючи кулаки так сильно, що свіжі бинти на долонях почервоніли від проступаючої крові.

— Роками я шукав тінь, — сказав він низьким, майже рикучим голосом, зупиняючись посеред приміщення. — Роками ненавидів привидів. А тепер у цієї тіні є ім'я. І це ім'я — Себастьян.