Розділ 71

Каміла.

Світ навколо нас перетворився на розпечене пекло швидше, ніж ми встигли усвідомити. Себастьян і Рауль більше не обмежувалися «економічним тиском» — вони перейшли до відкритого, безжального знищення. Порти горіли один за одним, контракти розривалися, а тепер вогонь дістався й до нашого дому.

Тієї ночі я знову говорила з Даміаном по телефону... таємно, притискаючи апарат до вуха так сильно, що воно почервоніло. Сльози котилися по щоках, голос тремтів.

— Даміане… я не на боці Рауля, клянуся тобі. Я в пастці, мене шантажують, я не знаю, як вирватися… Я ненавиджу його кожною клітиною тіла. Ти мусиш мені повірити…

Даміан мовчав довго, його важке, нерівне дихання в трубці було єдиною відповіддю. 

Нарешті він тихо сказав:

— Я знаю, Каміло. Я чую, як ти плачеш, але мені важко… дуже важко. Кожного разу, коли я думаю про тебе й про нього в одному домі, мене накриває лють. Але я не можу тебе кинути. Не можу…

Раптом почувся дивний тріск. 

Спершу я подумала, що це перешкоди, але потім відчула запах: їдкий, солодкуватий дим, який просочувався крізь щілини дверей моєї кімнати. Він уже заповнював легені, змушуючи кашляти.

— Даміане! Дім горить! — закричала я в паніці, голос зірвався на істеричний зойк. — Вогонь скрізь! Я не можу дихати!

— Каміло?! — його голос миттєво став твердим, як сталь. — Залишайся на місці! Закрий щілини мокрою тканиною, якщо встигнеш! Я вже їду! Тримайся, чуєш? Я буду якомога швидше!

Вогонь розповсюджувався з неймовірною швидкістю. Мафія не просто підпалила будинок — вони щедро залили перший поверх пальним, і тепер полум'я пожирало все навколо з хижим ревом. Я вибігла в коридор, задихаючись, очі сльозилися від їдкого диму. Мати кричала десь на сходах, її голос лунав тонко й відчайдушно. Батько намагався пробитися крізь полум'я до нас, але шлях був відрізаний вогняною стіною. Стеля почала тріщати й обвалюватися шматками, розсипаючи іскри.

Паніка стиснула мені горло. 

Боже, ми всі тут згоримо. Через мене, через те, що я не змогла вирватися з цієї клітки раніше. Рауль… ти монстр. Ти вирішив спалити нас усіх, аби тільки я не вислизнула.

Коли я вже майже втрачала надію, у задимленій залі вибили вікно, і крізь стіну вогню прорвалася постать. 

Це був він. 

Даміан... у мокрому наскрізь светрі, з тканиною, обмотаною навколо обличчя, очі блищали лютою рішучістю. Він схопив мене і маму за руку, буквально виштовхнувши на терасу другого поверху, де повітря ще було чистішим, і допоміг перелізти на драбину, яку, напевно, й поставив.

— Біжіть вниз! У сад! — крикнув він хрипко й одразу кинувся назад... туди, де в кабінеті забарикадувався мій батько.

Я стояла в саду, тремтячи в обіймах матері, і дивилася, як Даміан знову зникає у полум'ї. Серце калатало так сильно, що здавалося, ось-ось вибухне.

Кожна секунда розтягувалася вічністю.

Нарешті він з'явився знову, але з іншого місця — з першого поверху виніс мого батька на плечах. 

Чоловіка, якого вважав винним у смерті своїх батьків. Чоловіка, чиє мовчання зруйнувало його життя. 

Даміан, обпалений і почорнілий від сажі, кашляючи, кинув батька на траву й сам упав навколішки поруч, важко дихаючи.

Батько важко ковтнув повітря, дивлячись на хлопця, який щойно подарував йому життя, руки його тремтіли.

— Чому?.. — хрипко запитав він, голос був ледь чутний крізь кашель. — Чому ти не залишив мене там горіти? Ти ж ненавидиш мене… ти маєш усі підстави…

Даміан витер кров і сажу з обличчя тильною стороною долоні та повільно підвівся. Його погляд був холодним, але в ньому не було жорстокості, лише втомлена рішучість.

— Бо я не такий, як ви, — кинув він тихо, але твердо. — Не такий, як твій «партнер». Я не вбиваю і не залишаю людей помирати, навіть якщо вони цього заслуговують. І тому, що Каміла ніколи б собі цього не вибачила, вона б несла цей тягар усе життя. А я… я не хочу, щоб вона страждала ще більше через тебе.

Мій батько підвівся на лікті, обличчя його було спотворене болем і соромом. Він опустив голову й уперше в житті заплакав — не від страху за власне життя, а від глибокого, пекучого сорому.

— Пробач мені… за все, — прошепотів він, голос тремтів. — За те, що мовчав. За те, що став співучасником. За те, що через мою слабкість загинули твої батьки… і за те, що зараз ти ризикуєш життям за нас. Я не вартий цього порятунку, хлопче, але дякую тобі. Від усього, що в мені залишилося людського… дякую.

Я стояла осторонь, обіймаючи матір, і дивилася на них обох, а сльози текли рікою. 

Даміане… ти зробив це для мене. 

Як я можу бути гідною такої любові? 

Я так вдячна тобі, що немає слів, але страх не відпускає. 

Але все ж я підійшла ближче, опустилася на коліна поруч із Даміаном і тихо, але твердо сказала:

— Даміане… коли все трохи заспокоїться… мені потрібно розповісти тобі правду. Усю правду про ту ніч, про те, хто насправді натиснув на гачок. Батько розповів мені, і ти маєш це почути від мене, а не від них.