Розділ 69

Каміла.

Мене буквально заштовхнули у вітальню, як поламану ляльку, від чого я ледь не втратила рівновагу. Двері за спиною зачинилися з глухим, важким звуком, що віддався в грудях, ніби кришка труни, яка остаточно відрізала мене від світу.

Рауль повільно пройшовся кімнатою, розстібаючи верхній ґудзик сорочки, ніби щойно повернувся з приємної прогулянки. Його рухи були спокійні, впевнені, з тією ледь помітною лінивістю людини, яка знає: все вже в його руках.

— Ми ще не закінчили, Каміліє, — процідив він низьким голосом, наближаючись. 

У його очах не палала лють, лише холодний, розрахунковий азарт мисливця, який загнав здобич у кут. 

— Ти справді думала, що зможеш просто втекти й жити своїм жалюгідним казковим життям?

— Не підходь до мене! — я різко відступила назад, замахнулася, щоб вдарити його по обличчю, але він миттєво перехопив мою руку в повітрі, стиснувши зап'ястя так міцно, що кістки запротестували.

Він смикнув мене до себе одним різким рухом, притискаючи до грудей, і впивався в мої губи жорстким, огидним поцілунком. Від нього тхнуло дорогими сигаретами, віскі й холодною владою. Я відчула, як нудота підкотила до горла.

Який же ти гидкий, Раулю. Навіть твої губи — це отрута. 

Ти думаєш, що можеш просто взяти те, що хочеш? 

Але моє тіло пам'ятає тільки руки Даміана, і я ніколи не пробачу тобі цього примусу.

Зібравши всі сили, я відштовхнула його щосили, цього разу мій кулак влучив точно в вилицю. Голова Рауля відкинулася назад, але він лише хмикнув, повільно провівши пальцями по щоці, де вже проступала червона смуга.

— Думаєш, ти така вірна своєму механіку з підворіття? — він витяг телефон, розблокував його одним рухом великого пальця й розгорнув екран просто перед моїм обличчям. — Подивися уважно. Ось твоя «вірність».

На екрані почалося відео з того дня біля басейну. Я побачила себе. Я бачила, як подаюся вперед і цілую його, збоку це здавалося пристрасно. 

— Це була ціна за те, щоб ти забрав своїх псів від мене! — вигукнула я, голос тремтів від гніву й безсилля. — Ти сам поставив мені ультиматум! Ти знаєш, що я цього не хотіла! Ти все перекрутив!

Рауль повільно опустив телефон, але не сховав його. Замість цього він провів пальцем по екрану, перемотуючи відео трохи назад, і знову тицьнув мені під ніс.

— Я знаю, люба. Але чи знає це твій Даміан? — він засміявся тихо, низько, і цей звук був схожий на хрускіт сухого осіннього листя під чоботом. 

Він відступив на крок, але не відпускав мене поглядом, наче кіт, який грається з мишею. 

— Уяви його обличчя, коли він побачить, як його «принцеса» сама притискається до мене, обіймає за шию, цілує. Він і так ледь тримається, щоб не зненавидіти тебе через твою родину. Через те, що твій батько знищив усе, що в нього було. Це відео стане останнім цвяхом у труну вашої «великої любові». Він подумає, що ти гралася з ним, поки не з'явився я — справжній чоловік з грошима й владою.

Я відчула, як серце пропустило кілька ударів, а в грудях розлилася крижана порожнеча.

— Ти не зробиш цього… Ти не такий підлий, Раулю. Навіть ти маєш хоч якісь межі.

Він підійшов ближче, нахилив голову набік і подивився на мене з удаваним співчуттям, хоча в очах блищала чиста перемога.

— Підеш зі мною на побачення! Тільки коли я ще не вирішив, я тобі дам знати дату і час. Якщо ні — відео полетить простим повідомленням на телефон Даміана. І повір, він не стане дзвонити й уточнювати деталі. Він просто побачить те, що побачить. Вибирай, Каміліє. Час іде.

Я заплющила очі, намагаючись стримати сльози, які вже пекли під повіками. Кожен вдих завдавав болю, ніби повітря в цій розкішній вітальні було отруєним.

Він маніпулює мною, як лялькою на ниточках. І найгірше — він правий. Даміан і так надто багато пережив через мою сім'ю. Якщо він побачить це відео… він може зламатися. Я не можу ризикувати, але як же я ненавиджу тебе, Раулю. Ти не просто забираєш мене — ти намагаєшся вкрасти навіть мою любов, перетворити її на зброю проти мене самої. Але я не зламаюся. Я зіграю твою гру… поки не знайду спосіб розтрощити твою шахівницю.

— Я піду, — прошепотіла я нарешті, голос звучав глухо, але твердо. — Але знай: я ненавиджу тебе кожною клітиною свого тіла. Кожним подихом, кожною думкою. Ти можеш змусити мене піти з тобою на побачення, але всередині я завжди буду відриватися від тебе, як від чуми. І одного дня ти заплатиш за все це.

Рауль лише посміхнувся ширше, задоволено, і провів пальцями по моєму підборіддю, змушуючи мене підняти голову.

— Ось і чудово. Бачиш, як швидко ми досягаємо порозуміння, коли ти перестаєш гратися в героїню?