Розділ 68

Каміла.

Той вечір у квартирі був затишним, хоч стеля й нагадувала про свою зраду кожним тріском, ніби ось-ось зважиться нарешті впасти на голови. Іпас сидів за кухонним столом, схиливши кучеряву голову над зошитом, і старанно виводив літери, кусаючи кінчик олівця — він завжди так робив, коли намагався забути про світ навколо. Даміан, злегка насуплений, але з тією теплою зморшкою в кутиках очей, яку я так любила, допомагав мені розбирати пакети з їжею. Його сильні руки акуратно витягали хліб, молоко, трохи фруктів. На мить здалося, що ми просто звичайна сім'я, яка намагається втримати шматок нормальності в цьому розваленому світі.

Але двері не відчинилися, їх вибили з таким гуркотом, що ми з Іпасом здригнулися.

Іпас скрикнув тонко і миттєво зіщулився на стільці, притискаючи зошит до грудей, ніби той міг його захистити. У вузький коридор ввалилися троє в чорному, їхні важкі черевики залишили брудні сліди на старому лінолеумі. А за ними, спокійно переступаючи через поріг, зайшов Рауль. Його дорогі шкіряні туфлі, натерті до блиску, виглядали огидно чужими на цій потрісканій підлозі, наче хтось приніс у смітник діамант.

— Досить уже цих твоїх казок, Каміліє, — процідив він тихо, але кожне слово падало, як крапля кислоти. 

Він навіть не глянув на Даміана, його холодні, скляні очі були прикуті тільки до мене, ніби решта кімнати перестала існувати. 

— Погралася в бідну дівчинку, в просту життячко з обірванцями. Вистави скінчилися. Батько чекає, і він не любить, коли його змушують чекати.

Даміан зреагував миттєво, без зайвого слова. Він не питав, не вагався, просто кинувся вперед, врізавшись у Рауля всім тілом, збиваючи того з ніг, як мішок. 

Почалася коротка, але жорстока бійня. 

Даміан бив професійно: сухо, влучно, з тією лютою точністю, яку виковує тільки дитбудинок і вулиці. Рауль відбивався, але він був не вуличним бійцем, а павуком у костюмі: хитрим, але м'яким у кістках.

— Припиніть! — закричала я, бачачи, як люди Рауля вже витягають зброю, метал блиснув у тьмяному світлі лампи. 

Серце стиснулося: він завжди так — приходить не сам, а з армією. Боїться навіть одного справжнього чоловіка. Який же ти жалюгідний, Раулю. 

Як ти смієш називати це союзом? 

Це просто ланцюг, який ти намагаєшся накинути на мою шию.

— Даміане, стій! Вони вб'ють тебе!

У цей момент один із бойовиків, той, що стояв найближче, з татуюванням на шиї, яке визирало з-під коміра, миттєво приставив дуло пістолета до голови Іпаса. Він завмер, збліднувши, як стіна; його пальці стиснули зошит так, що папір затріщав.

— Не… не треба, — прошепотів Іпас тремтячим голосом, намагаючись не заплакати, але сльози вже блищали на віях. 

Даміан зупинився, його кулак завмер у сантиметрі від обличчя Рауля, який важко дихав, витираючи кров із розбитої губи тильною стороною долоні. Плечі Даміана напружилися, жили на шиї виступили, а в очах — той страшний біль від власного безсилля, який я бачила в ньому вперше.

— Відпусти його, — хрипко вимовив він, не зводячи очей з Рауля, але звертаючись до всіх. — Відпусти. Каміло… поговори з ним. Будь ласка. Я не витримаю, якщо через мене…

Рауль підвівся повільно, поправляючи піджак одним рухом, ніби нічого не сталося. На його обличчі з'явилася хижа, самовдоволена посмішка — посмішка людини, яка знає, що перемогла ще до початку гри.

— О, правильний вибір, хлопче з підворіття, — протягнув він, голос гладкий, як шовк, але з отрутою всередині. — Бачиш, Каміліє? Навіть твій лицар знає, коли треба скласти меч. А тепер… — він різко схопив мене за передпліччя, пальці вп'ялися в тканину так міцно, що я відчула, як кофта тріщить по швах.

— Пусти мене! — я почала битися, вдаряючи його по руках, по грудях, намагаючись вирватися. 

Кожний рух був сповнений люті. 

— Я нікуди з тобою не піду, Раулю! Ти вбивця! Ти й твій батько — просто мерзота в дорогих костюмах, яка топче все живе!

— Твій батько — теж мерзота, кохана, — він смикнув мене до себе, викручуючи руку з холодною точністю. 

Його дихання торкнулося мого вуха, і я відчула огиду до кісток. 

— І зараз ця мерзота дуже потребує моїх грошей. Йдемо. Не змушуй мене робити це боляче.

Я ненавиджу тебе, Раулю. Ненавиджу твою впевненість, ніби весь світ — твоя шахівниця. 

Ти думаєш, що можеш купити союз, як купуєш людей? 

Але ти ніколи не зрозумієш: я не принцеса в клітці. Я — буря, яка рознесе твої золоті ланцюги. І коли цей шторм почнеться, ти першим полетиш у прірву.

Коли він потягнув мене до виходу, Даміан спробував зробити крок уперед, але двоє людей Рауля миттєво скрутили його. Вони били професійно... методично, без емоцій, як машини.

— НІ! НЕ ЧІПАЙТЕ ЙОГО! — я кричала так, що горло роздирало, голос лунав хрипко й відчайдушно. 

Я дряпала обличчя Рауля нігтями, кусала його за руки, намагалася вирватися назад, до Даміана, який уже лежав на підлозі. 

— ДАМІАНЕ! Не смійте! Він нічого вам не зробив!

— Заткнися! — Рауль нагородив мене поглядом, від якого кров холонула в жилах: холодним, розрахунковим, без краплі жалю.