Розділ 63

Каміла.

Минув тиждень. Сім днів, які здалися мені вічністю в одиночній камері, хоча навколо були розкішні стіни нашого маєтку. Я не бачила Даміана, не чула його голосу, не відчувала грубих долонь на своїй талії. Рауль перетворив мій дім на фортецю: біля воріт цілодобово чергували його кремезні «бики» в темних костюмах, а кожна моя спроба виїхати закінчувалася ввічливим, але непохитним «Ваш батько просив вас залишатися в безпеці, сеньйорито».

Я бачила, як батько згасає. Він цілими днями сидів у кабінеті, обкладений паперами, які вже нічого не вирішували. Його порти вмирали, а разом із ними вмирала і його гордість, та сама, що колись змушувала його стояти прямо навіть під ударами долі.

«Як швидко все може зруйнуватися, — думала я, сидячи на ліжку своєї кімнати і дивлячись на сад. — Ще місяць тому я сміялася на даху старого будинку, а тепер навіть дихати боляче. Даміане… де ти? Чи ти теж не спиш ночами, думаючи про мене?»

Одного вечора мати зайшла до моєї кімнати. Вона виглядала ідеально, як завжди; жодна волосина не вибилася з її бездоганної зачіски, але в очах читався холодний, розрахунковий блиск.

— Досить цього трауру, Каміліє, — сказала вона, сідаючи на край мого ліжка і поправляючи складки на своїй шовковій блузці. — Твій батько на межі серцевого нападу. Себастьян — єдина людина, яка простягнула нам руку допомоги. Тобі потрібно прийняти пропозицію Рауля. Це не просто шлюб, це порятунок нашої родини.

Я відчула, як у грудях закипає лють, яку я більше не могла стримувати. Підхопилася з ліжка і зробила кілька кроків до вікна, стискаючи кулаки так сильно, що нігті вп'ялися в долоні.

— Порятунок? Мамо, ти справді така сліпа чи просто дуже хочеш нею бути? — я різко обернулася до неї. — Це Себастьян підпалив склади! Це його люди блокують порти! Вони нищать тата, щоб змусити нас віддати все за безцінь, а мене — як трофей до їхньої родини. Це не допомога, це захоплення заручниці в шовковій обгортці!

Мати зблідла, її губи стиснулися в тонку, майже білу лінію. Вона повільно підвелася, змахнувши невидиму пилинку зі спідниці.

У цей момент у двері тихо увійшов батько. Він виглядав страшно: сіре, виснажене обличчя, згаслий погляд і плечі, які ніби осіли під невидимою вагою.

— Звідки в тебе така інформація, Каміліє? — тихо запитав він, зупиняючись посеред кімнати і дивлячись на мене з важкою увагою.

Я зробила глибокий вдих, намагаючись стримати тремтіння в голосі. 

Час ховатися остаточно минув.

— Від Даміана Кортеса, — відповіла я, підходячи ближче. — Ми кохаємо одне одного. І його люди, і він самі бачать, що відбувається в порту насправді. Рауль не рятівник, тату. Він — палій, який прикидається пожежником. Він не хоче допомогти нам; він хоче нас поглинути.

У кімнаті запала мертва тиша. Мати сплеснула руками, її обличчя спотворилося від огиди і роздратування.

— Даміан? Цей обідранець із нетрів? Шахрай і бандит? Каміліє, ти зганьбила наше ім'я! Ти віриш словам вуличного злочинця більше, ніж нашому давньому другові Себастьяну? Це абсурд! Ти втратила розум через цього… цього…

— Він не бандит! — крикнула я, роблячи крок уперед. 

Голос тремтів від люті й смутку. 

— Він єдиний, хто говорить мені правду, навіть коли вона болюча. Він ризикує своїм життям, щоб захистити мене, а не використовує мене як інструмент для захоплення бізнесу!

Мати продовжувала кричати про статус, пристойність і «те, як ми виховували тебе», її голос ставав дедалі вищим, але батько… він просто мовчки дивився на мене. У його погляді не було гніву, лише важка, болюча роздумливість і втома. Він повільно провів рукою по обличчю, розвернувся і вийшов з кімнати, зачинивши за собою двері тихо, майже без звуку.

Я залишилася стояти посеред кімнати, відчуваючи, як у грудях росте порожнеча. 

Він почув мене. Можливо, не сьогодні й не завтра, але він почув. І це найстрашніше — знати, що я можу втратити Даміана назавжди, поки намагаюся врятувати свою родину.

Я підійшла до вікна і притулилася чолом до холодного скла. За ним тихо шурхотів дощ. Уявляла, як Даміан зараз сидить у своїй маленькій квартирі, розбирає карти порту, а Іпас бурчить щось про «принцесу, яка знову в біді». Сум за ним накочував хвилями: гострий, майже фізичний. Хотілося почути його низький, трохи хрипкуватий голос, відчути, як він притискає мене до себе і бурчить: «Не вередуй, принцесо».

— Ну хоч би один жарт від Іпаса зараз, — прошепотіла я собі під ніс, намагаючись усміхнутися крізь сльози, що наверталися на очі. — Щось на кшталт «принцеса в золотій в'язниці, а вовк гризе ґрати». Хоча б це…

Мати ще щось говорила за моєю спиною, але я вже не слухала. Тріщини на нашому склі ставали занадто глибокими. І я не знала, чи встигнемо ми з Даміаном вижити в цьому штормі.