Розділ 56

Каміла.

Ніч після складу змінила колір мого життя. Раніше він був золотаво-бежевим, кольором дорогих інтер'єрів, мармурових підлог університетських холів і тихих бібліотек. А тепер став кольором мокрого асфальту, збройової сталі та неонових відблисків у калюжах.

Я не поїхала додому тієї ночі. Даміан просто закинув мене в свій старий джип, де пахло гострим чоловічим потом, старим тютюном і чимось металевим, зовсім не схожим на мій світ парфумів і шкіряних салонів. Ми їхали мовчки, але ця тиша була не гнітючою; вона тріщала від напруги, наче повітря перед грозою.

— Куди ми їдемо? — запитала я, повернувши голову до його профілю, підсвіченого приглушеним світлом панелі приладів. 

Він виглядав так, ніби його витесали зі скелі: різкі вилиці, тверда лінія щелепи і той упертий погляд уперед.

— Туди, де твій «Астон Мартін» здохне вже через десять метрів після першого вибою, — відрізав він, але в кутиках його очей з'явилися ледь помітні зморшки — ознака, що всередині він глузливо посміхається.

Ми виїхали за межі міста, туди, де закінчувалися ліхтарі й починалася територія покинутих заводів, іржавих парканів і зарослих бур'яном пустирів. Даміан вів машину впевнено, наче знав кожну вибоїну на цій розбитій дорозі напам'ять. Я розглядала його руки на кермі: великі, з вузлуватими пальцями, дрібними шрамами біля кісточок і мозолями, які не приховати ніяким кремом. Ці руки щойно торкалися мене з неймовірною ніжністю, а тепер знову стали інструментом жорсткого контролю над дорогою.

Ми зупинилися біля старого дебаркадера. Попереду чорніла вода, що лінькувато лизала іржаві палі. Даміан вимкнув двигун, і світ миттєво звузився до розмірів салону, де вікна вже почали запотівати від нашого дихання.

— Слухай, — порушила я тишу, злегка нахилившись до нього. — Цей твій джип… ти взагалі знаєш, що його сидіння пам'ятають ще часи, коли ти носив короткі штани в дитбудинку? Якщо він розвалиться прямо тут, я подарую тобі нормальну машину. Тільки не роби це своє обличчя «гордий вовк-одинак, який ні в кого не потребує». Обіцяю, це буде просто подарунок, без твоїх принципів.

Даміан повільно повернув голову до мене. Його погляд був важким, як ртуть, але в очах вже блищала добре знайома мені іскорка сарказму.

— Свою милостиню, принцесо, залиш для тих, хто стоїть з простягнутою рукою на світлофорі. Цей джип витягне мене звідти, куди твої блискучі іграшки навіть не поткнуться носом. У нього є характер. А у твоїх машин, лише заводська гарантія і запах нового пластику.

— Характер? — я пирхнула, але мимоволі підсунулася ближче, відчуваючи тепло його тіла крізь тонку тканину. — Ти маєш на увазі цей аромат старого тютюну, паленої гуми і… чогось дуже впертого? Від нього в мене вже паморочиться в голові, сеньйоре Капоте. Серйозно, це вже майже парфум.

Він раптово простягнув руку, схопив мене за потилицю і притягнув до себе. Його пальці занурилися в моє волосся, змушуючи дивитися прямо в темні очі.

— Ти починаєш мене дратувати своєю звичкою все міряти грішми, сеньйорито Вітрино, — сказав він низьким, трохи хрипкуватим голосом, але в ньому не було злості, лише та грайлива грубість, яку я вже починала любити. — Думаєш, можеш купити мені комфорт? Моє життя — це цей пустир. Тут не купують. Тут виживають.

— Тоді навчи мене виживати, — прошепотіла я йому майже в самі губи, дивлячись з викликом. — Тільки не відштовхуй мене, як завжди, своїм «я сам». Я не з цукру.

Він не відштовхнув. Навпаки, поцілунок вийшов вибуховим: пристрасним, божевільним, з присмаком солі, тютюну і чогось забороненого. Ми цілувалися в машині, поки вікна не вкрилися густим шаром туману, повністю ізолювавши нас від зовнішнього світу. Кожного разу, коли його губи торкалися моїх, я відчувала, як моя золота клітка тріщить по всіх швах. Це було небезпечно. Це було неправильно, але саме це змушувало мене почуватися справді живою.

— Ти зводить мене з розуму, — прохрипів він, відриваючись від моїх губ лише на мить, щоб перевести подих. 

Його рука все ще тримала мене за потилицю. 

— Кожного разу, коли я бачу тебе в цих твоїх ідеально випрасуваних університетських піджаках, мені хочеться зірвати їх усі до останнього ґудзика і нагадати тобі, хто ти насправді під усіма цими брендами.

— І хто ж я насправді, Даміане? — я вигнулася в його руках, дивлячись на нього з лукавою усмішкою.

— Ти — мій особистий хаос, — відповів він і знову вкрив мою шию гарячими, нетерплячими поцілунками.

Тієї ночі ми не говорили про майбутнє. Ми просто були. Два ідіоти на краю світу, які чудово знали, що це погана ідея, але все одно натискали на газ до упору.

Даміан відкинувся на спинку сидіння, важко дихаючи. Його рука все ще лежала на моїй шиї, а великий палець повільно, майже ніжно гладив шкіру під вухом. Я відчувала, як буря всередині нього потроху вщухає, перетворюючись на щось глибоке і тривожне.

— Виходь, — тихо скомандував він.

Я підняла брову, не рухаючись з місця.

— Вже виганяєш? Навіть не запросиш на каву в найближчий занедбаний ангар з щурами? Яка романтика, Даміане.

Він замість відповіді відчинив двері й грюкнув ними. Я вийшла слідом. Нічне повітря було вологим і холодним, воно миттєво пробралося під мою легку куртку. Даміан стояв біля краю причалу, де дошки вже давно прогнили і скрипнули під його вагою. Він дістав пачку сигарет, клацнув запальничкою, і на мить його обличчя спалахнуло яскравим помаранчевим світлом.