Розділ 54

Каміла.

Я спускалася сходами, намагаючись не торкатися облуплених перил. У голові пульсувала лише одна думка: «Зачиняються в кімнаті годинами». 

Ці слова роз'їдали мене, як кислота. 

Я уявила їх разом у тій тісній, задушливій квартирі — Даміана з його важкими плечима та Лусію, яка знає кожен його шрам з дитинства. Це було не просто ревнощі. Це було відчуття, що мене викреслили з історії, яка почалася задовго до нашої зустрічі.

Але Іпас дав мені зачіпку.

Наступного дня я чекала на його повідомлення, наче на вирок. Коли екран спалахнув коротким: «Порт. Склад №14. Буде один о 22:00. Лусія з нашою компанією в барі. Твій шанс», я відчула, як адреналін витісняє залишки страху.

Я не одягла вечірню сукню. Цього разу на мені були вузькі шкіряні штани, грубі черевики та об'ємна чорна куртка. Я хотіла злитися з його світом, а не сяяти над ним.

Порт зустрів мене криками чайок і важким запахом солі, мазути та мокрого металу. Склад №14 виглядав покинутим: іржаві стіни, розбиті вікна, через які пробивалося місячне світло, і старий, напіврозвалений дах, що скрипів від вітру. Іпас написав мені, що Даміан орендує цей склад уже два місяці — тут вони тримають частину «зброї» для банди, тут же іноді ночують, коли потрібно зникнути з очей. Лусія з рештою компанії зараз була в барі на іншому кінці порту, а Даміан прийшов сюди сам — перевірити ящики перед завтрашньою «роботою».

Я тихо прослизнула всередину через напіввідчинені металеві двері.

Даміан стояв біля великого вікна, крізь яке пробивалося місячне світло. Він був без куртки, у самій лише чорній футболці, що обтягувала м'язи. Він щось перевіряв у ящику, але, почувши мої кроки, завмер.

— Іпасе, я ж казав тобі залишатися вдома, — промовив він, не обертаючись. — І поверни кросівки в магазин. Ми не приймаємо подарунків.

— Іпас погано вміє слухатися наказів, — тихо сказала я.

Даміан різко розвернувся, у його погляді змішалися шок, гнів і те саме приховане світло, яке він так відчайдушно намагався загасити.

— Ти? — його голос став низьким і хрипким. — Як ти мене знайшла? Каміло, ти граєшся з вогнем. Цей район, цей склад… тут не місце для твоїх ігор у шпигунку.

Я зробила крок уперед, не відводячи очей. Серце калатало, але я не збиралася відступати.

— Твій брат сказав, що ти часто зависаєш у кімнаті з Лусією, — я вирішила бити прямо, без прелюдій. 

Мій голос тремтів, але я не відводила очей. 

— Це теж частина твоєї «роботи»? Чи це і є твій справжній світ, де тобі комфортно бути з тією, хто не ставить зайвих питань?

Даміан стиснув щелепи так, що на щоках заграли жовна. Він підійшов ще ближче, так, що я відчула жар, який виходив від його тіла.

— Іпас занадто багато говорить, — процідив він, його очі потемніли. — Лусія — це моє минуле, моє теперішнє і мій обов'язок. Вона розуміє, хто я. А ти… ти бачиш лише романтичного бандита, якого хочеш «врятувати».

— Я не хочу тебе рятувати, Даміане! — я вигукнула це йому в обличчя, скорочуючи останній сантиметр між нами. — Я просто хочу бути тією, з ким ти не будеш прикидатися. Твій брат сказав, що ти дивишся на мої фото, коли думаєш, що ніхто не бачить. Навіщо ти брешеш собі?

Він раптово схопив мене за передпліччя, його пальці були гарячими й міцними.

— Навіть якщо це так, — прошепотів він прямо мені в губи. — Це нічого не змінює. Ти — сонце, Каміло. А я — підвал, у якому ти вчора була. Ти бачила, як ми живемо. Тобі стало шкода нас? Ти принесла подарунки, щоб забити свою совість?

— Мені не шкода вас! Мені боляче за тебе! — я вчепилася в його футболку обома руками. — Ти можеш мати все. Ти можеш вийти з цього бруду.

— Я і є цей бруд, — відрізав він.

Але в цей момент він не відштовхнув мене. Навпаки, він притягнув мене ближче, і я відчула, як шалено калатає його серце. У цьому покинутому складі, серед запаху старого дерева, мазути й моря, межі, які він так старанно будував, почали тріщати.

Я підняла руку й обережно торкнулася його щоки.

— Я кохаю тебе, Даміане, — прошепотіла я, і мій голос став м'яким, майже ніжним. — Не ідеального, не сильного, не «бандита». Я кохаю тебе — того, хто вижив у дитячому будинку, хто тягне на собі брата, хто намагається бути жорстким, хоча всередині все ще той самий хлопчик. Я кохаю твої шрами... усі до одного.

Він заплющив очі й важко зітхнув, притискаючи лоб до мого лоба.

— Я без тебе не можу, Каміло, — хрипко зізнався він, і в його голосі було стільки болю й бажання, що мені перехопило подих. — Я намагаюся, повір. Кожного дня намагаюся триматися подалі, бо ти заслуговуєш на більше. На світло, на безпеку, на життя без цього… — він обвів рукою навколо себе, показуючи на іржаві стіни, розбиті вікна й темряву порту. — Це мій світ. Це те, що я можу дати. А ти… ти не повинна тут бути.

— Я буду терпіти стільки, скільки треба, — я посміхнулася крізь сльози, намагаючись додати жартівливості. — Навіть якщо доведеться вчитися жити без гарячої води й з тріщинами на стелі. А якщо ти колись дозволиш… я можу допомогти. Не з милостині. Просто тому, що хочу, щоб ти дихав вільно, але тільки якщо ти сам цього захочеш.