Розділ 51

Каміла.

Ресторан «El Silencio» повністю виправдовував свою назву. Це було місце для тих, чиї імена не згадуються в газетах, але чиї підписи керують економікою країни. М'яке бурштинове світло, важкі оксамитові штори, що поглинали звуки, і ледь вловимий аромат трюфелів та старого коньяку. Я сама розробляла концепцію цієї вечері: мінімум персоналу, максимум інтимності.

На мені була сукня кольору «палена сажа», що відкривала спину, та взуття на таких тонких підборах, що кожен мій крок здавався танцем на лезі. Я була тут і господинею, і гостем — ідеальним гібридом, що контролює простір.

Аж поки двері залу не відчинилися.

Зайшов сеньйор Маркас, а за ним — Даміан. 

Я на мить зависла, забувши, як дихати. 

Він не повинен був тут бути. Цей світ належав мені, моїм дипломам і моєму статусу, але Даміан у смокінгу виглядав так, ніби він народився з келихом кришталю в одній руці та владою над світом в іншій. Його постава, холодний погляд, ідеально вкладене волосся — він вписувався сюди краще, ніж самі аристократи.

Поруч із ним, як отруйна квітка, з'явилася Лусія. Її сукня була занадто відвертою для цього закладу, але вона несла себе з такою зухвалістю, що це здавалося майже стилем.

Я відчула, як усередині піднімається гаряча хвиля. Шок, здивування й гостра ревність змішалися в одну пекучу суміш. 

Він тут... у моєму просторі, у моєму світі. Після всіх тих тижнів мовчання, після того, як відштовхнув мене на березі моря… Він стоїть тут у смокінгу, ніби це його природне середовище. 

І ще й з нею. 

Чому саме вона? Чому він дозволяє їй торкатися себе так впевнено, коли мене відкинув, ніби я була надто небезпечною для його темряви?

Я змусила себе зробити крок назустріч.

Професіоналізм понад усе.

— Добрий вечір, панове. Сподіваюся, цей вечір відповідатиме вашим найвищим очікуванням, — мій голос був рівним, хоча всередині все тремтіло від ревнощів, які я відчайдушно намагалася приховати.

Маркас коротко кивнув, оглядаючи зал із задоволенням.

— Каміло, як завжди — бездоганно. Я пройду до нашого столу. Даміане, — він повернувся до нього. — Пильнуй тут за всім, я не хочу жодних несподіванок. Ти знаєш, що я маю на увазі.

Він поплескав Даміана по плечу й рушив углиб ресторану, залишивши нас у напруженій тиші.

Даміан зміряв мене поглядом: повільним, важким, від якого по шкірі пробігли іскри.

— Я не з тих, хто розчаровується, Каміло, — відповів він. 

Кожне слово було наче удар оксамитовою рукавичкою. 

— Маркас наполіг, щоб я був поруч. Я тут лише як супровід.

Лусія обдарувала мене переможною посмішкою і ще міцніше притиснулася до його плеча, демонстративно провівши пальцями по лацкану піджака.

— О, це ж та сама дівчина… з вечірки, — промовила вона солодко, але в очах блищала отрута. — Все ще намагаєшся бути головною в залі? Ти виглядаєш так, ніби намагаєшся довести собі, що контролюєш ситуацію. Миленько.

Я витримала її погляд, не кліпнувши, і дозволила собі легку, саркастичну усмішку.

— А ти, як бачу, досі не навчилася поводитися в місцях, де ножі використовують тільки для десертів, а не для того, щоб залишати шрами на обличчях, — я ледь помітно торкнулася щоки, де під шаром пудри ховався слід від її ножа. — Знаєш, тут подають дуже гострі страви. Дивись, не поріжся об власну зухвалість.

Лусія хотіла щось відповісти, але в цей момент біля стійки з апаратурою почувся тихий шурхіт. Я повернула голову, там стояв хлопець, що налаштовував світлову панель. Мої очі миттєво опустилися донизу.

Ті самі кросівки.

Білі, лімітовані Balenciaga останньої колекції: ідеальні, дорогі, варті цілої піврічної зарплати звичайного працівника. Вони виглядали абсолютно чужорідним тілом на тлі його потертої робочої роби та дешевої футболки. Це було як діамант, приклеєний до старого черевика.

— Це ти… — прошепотіла я, відчуваючи здивування і розгубленість, які вдарили так сильно, що я мимоволі зробила крок ближче, забувши про всіх присутніх. — Ти… той хлопець з дороги?

Хлопець різко випрямився, його обличчя вмить стало непроникним, ніби хтось опустив металеву завісу. Він навіть не подивився мені в очі, тільки міцніше стиснув ручку візка.

— Ви помилилися, сеньйорито, — сказав він рівним, майже байдужим голосом. — Я просто технік. Пройдіть, будь ласка, до свого столика.

Я завмерла, не в змозі відвести погляд. 

Це неможливо. 

Це просто неможливо. 

Ті самі кросівки, та сама худорлява постава, той самий погляд, який не хоче нічого видавати. Хлопець, якого я рятувала на дорозі, зараз стоїть у моєму ресторані в робочій робі… і робить вигляд, що ніколи мене не бачив.

Даміан теж застиг поруч. 

Я помітила, як його щелепа напружилася, а в очах на мить спалахнуло справжнє здивування, але він швидко взяв себе в руки, хоч я й встигла помітити цю коротку тріщину в його холодній масці.