Розділ 50

Даміан.

Я стискав кермо так сильно, що шкіра на рукавичках жалісно скрипіла. Старий чорний джип стояв у густій тіні старих платанів за два квартали від університету, майже зливаючись із вечірнім пейзажем. Я стежив за нею, як і майже кожен вечір протягом останнього місяця. Це мала бути остання сліжка. Останній раз, коли я дозволяв собі дивитися на неї здалеку, перш ніж остаточно відпустити.

Я бачив, як її Aстон Maртін виїхав з університетської парковки. Бачив, як вона сидить за кермом, трохи відкинувши голову назад, ніби намагається скинути з себе важкі думки. Я знав, про що вона думає: про мене, про той берег, про мої слова «не переступати межу», про те, як я зник, залишивши їй лише шрам на щоці й тишу.

Я вже збирався завести двигун і поїхати геть, коли раптом усе змінилося.

Різкий рух на тротуарі привернув мою увагу. Зграя підлітків: троє хлопців у розтягнутих худі й кепках грубо штовхали худого, тендітного хлопця... я придивився і впізнав у ньому свого брата. Вони реготали, ніби це була найкраща розвага дня.

— Давай, лузере, лети! — крикнув найвищий, з пирсингом у брові, і сильно штовхнув Іпаса в спину обома руками.  

— Ти ж у нас спортсмен, ні? Покажи, як літаєш! — зареготав другий, хапаючи брата за каптур і тягнучи його до краю тротуару.  

— Обережно, малий, не забрудни дорогу своєю дешевою курткою! — підхопив третій, штовхаючи Іпаса плечем так сильно, що той втратив рівновагу й полетів прямо на проїжджу частину.

Прямо під колеса її машини.

Моє серце зупинилося...

Я вже рвонувся вперед, рука потягнулася до дверцят, але в останню мить я застиг. Гальма її Aстон Maртіна заскреготали так пронизливо, що звук різонув по нервах. Машину повело вбік, задні колеса зрізали траєкторію, і на долю секунди я побачив, як метал завмер у лічених сантиметрах від тіла мого молодшого брата.

Я не вискочив... не втрутився.

Я хотів побачити, що зробить вона.

Каміла вийшла з машини не як налякана світська панночка. Вона ступила на асфальт із холодною, майже царською гідністю. Кожний її рух був точним і владним. Вона не метушилася, не кричала. Вона просто перетворила свій страх на гостру, кришталеву зброю й розмазала тих підлітків словами. Без кулаків, без погроз фізичною розправою, лише голосом і розумом, від якого навіть у мене по спині пробіг холодок.

Я сидів у темряві джипа, стискаючи кермо, і дивився, як вона захищає мого брата так, як я не завжди міг захистити його сам: відкрито, на очах у всього світу.

Коли вона опустилася на коліна біля Іпаса в пилюці й почала обробляти йому рани, я заплющив очі. Каміла де ла Вега, чиї руки пахли дорогими парфумами й успіхом, опустилася на брудний асфальт заради вуличного хлопчиська. 

Це було занадто. 

Це було те, чого я боявся понад усе — вона ставала частиною мого бруду, хоч я й клявся собі тримати її далеко.

Увечері, у нашій маленькій квартирі на околиці, Іпас сидів на кухні, жуючи холодну піцу, і не міг зупинитися.

— Ти б бачив її, Даміане… — очі брата горіли справжнім захватом. 

Він махав руками, забувши про подряпані долоні. 

— Вона вийшла з тієї тачки, як королева, і просто… рознесла їх. Без крику, без матюків. Сказала їм таке, що в них обличчя повідпадали. «Ваші батьки будуть продавати органи, щоб оплатити адвокатів» — я досі сміюся, коли згадую! А голос у неї… холодний, але такий сильний. Вона мене не пожаліла, як якусь жертву, вона просто… стала на мій бік.

Я мовчки стояв біля вікна, дивлячись у темряву. Кожне його слово било мене, як ніж.

— Вона ще й рани мені обробила. Антисептиком, серветками… і не слухала, коли я казав «не треба». А потім помітила кросівки. Дивилася на них так, ніби бачить наскрізь. Я думав, усе, зараз почне розпитувати, звідки в мене таке, але вона нічого не сказала. Просто… подивилася.

Звісно, вона помітила. Каміла завжди бачить те, що не сходиться.

Іпас усміхнувся, трохи сором'язливо.

— Вона крута, правда? Не така, як усі ці… багаті. Вона реально злилася за мене.

Я стиснув склянку в руці так сильно, що кісточки побіліли.

— Вона — межа, яку я обіцяв собі не переступати, — тихо промовив я, і власний голос здався мені чужим. — Світ ділиться на тих, хто живе в світлі, і тих, хто працює в темряві. Ми з тобою з темряви, Іпасе. А вона… вона світло. І якщо ти потягнешся до нього, воно тебе або осліпить, або спалить.

Іпас замовк, відчувши зміну в моєму тоні, але я вже знав: сьогодні була моя остання слежка. Остання ніч, коли я дозволив собі стояти в тіні її світу.

Я прощався. 

Хоч і кохав її так, як не кохав нікого.