Розділ 49

Каміла.

Дорога від університету додому зазвичай була моїм часом для медитації, але сьогодні кермо в моїх руках здавалося чужим. У голові, наче заїжджена платівка, прокручувався берег моря і крижаний спокій Даміана. 

«Не переступати межу», — сказав він тоді, на теплому капоті джипа, коли обробляв мені рани під місячним світлом. 

Минуло вже більше місяця, а кожен день тільки поглиблював порожнечу.

Я знала правду, яку не сказала нікому. Ні поліції, ні батькові, ні навіть Валерії з Елісією. Банда, що увірвалася на день народження, була не просто грабіжниками. Вони прийшли за Адріаном і виконали замовлення. Тепер він лежав у приватній клініці з переламаними ребрами, розбитим обличчям і струсом мозку, від якого лікарі боялися найгіршого. Валерія дзвонила мені майже щодня, голос її тремтів від сліз і ненавості.

— Вони зруйнували все, Каміло… — повторювала вона крізь ридання. — Адріан досі не може нормально говорити. Я ненавиджу їх. Ненавиджу! Якщо їх колись знайдуть, я сама хочу бути в залі суду й дивитися, як їх закривають назавжди.

Я слухала, киваючи, і брехала. 

Брехала легко, майже автоматично. 

Сказала всім, що бандит у масці просто затягнув мене в машину, вивіз на безлюдну дорогу, протримав там кілька годин, щоб залякати, а потім викинув біля будинку. Нікого не вбив, нічого не забрав — просто налякав. Історія була чистою, логічною і зручною. Батько, звичайно, не повірив до кінця. Він змусив мене дати офіційні показання в поліції, сидів поруч, стискаючи мою руку так сильно, що кісточки біліли. Я брехала спокійно й упевнено, дивлячись слідчому прямо в очі. Навіть коли мене змусили знімати побої — поріз на щоці, синці на руках, — я повторила ту саму версію. Ні імені, ні голосу, ні деталей. Тільки «високий чоловік у чорній масці».

Поліція досі не знайшла нікого, жодного сліду, ні відбитків, ні номерів, ні камер. Ніби ті шестеро просто розчинилися в ночі. А я мовчала, бо серед них був Даміан. 

...І я ніколи, ніколи його не здам.

Я закохалася в людину, яка зробила своєю професією біль, і це була моя найбільша інтелектуальна поразка.

Сонце сліпило, відбиваючись від капота. Я на мить закрила очі, намагаючись прогнати образ його рук…

— Чорт!

Різкий рух на тротуарі привернув мою увагу. Зграя підлітків: троє хлопців у розтягнутих худі й кепках грубо штовхала худого, тендітного хлопця. Вони реготали, ніби це була найкраща розвага дня.

— Давай, лузере, лети! — крикнув найвищий, з пирсингом у брові, і сильно штовхнув хлопця в спину обома руками.  

— Ти ж у нас спортсмен, ні? Покажи, як літаєш! — зареготав другий, хапаючи жертву за каптур і тягнучи його до краю тротуару.  

— Обережно, малий, не забрудни дорогу своєю дешевою курткою! — підхопив третій, штовхаючи його плечем так сильно, що хлопець втратив рівновагу й полетів прямо на проїжджу частину, просто під мій бампер.

Мозок зреагував швидше за думки. Я витиснула педаль гальма в підлогу. Скрегіт металу об асфальт прорізав тишу вулиці, запах паленої гуми миттєво заповнив салон. Машину повело вбік, задні колеса зрізали траєкторію, і на долю секунди я відчула, як Aстон Maртін втрачає зчеплення. Ще мить і все могло закінчитися жахливо. Я вивернула кермо, напружуючи кожний м'яз. 

Зупинка. 

Тиша. 

Світ ніби вимкнувся на секунду.

Через лобове скло я бачила, як хлопець лежить на асфальті всього в кількох сантиметрах від мого правого колеса. 

Серце шалено калатало... Я вискочила з машини і кинулася до нього.

— Ти живий?! — крикнула я, опускаючись на коліна поруч.

Але мій погляд одразу перехопив тих, хто стояв на тротуарі. Трійко підлітків у розтягнутих худі стояли і… сміялися. Вони знімали все на телефони, ніби це був черговий ролик для TikTok.

— Оце прикол! Малий ледь не став млинцем під Астоном! — зареготав ватажок, сплюнувши на землю.

— Гей, красуне, дивись куди преш! У тебе що, прав немає? Чи просто вирішила потренуватися на живому?

Другий підліток, нижчий і щільніший, реготнув ще голосніше, тримаючи телефон горизонтально.

— Та ладно, не ний. Малий сам винен — повільний, як черепаха. Зате відео вийшло вогонь!

Моя паніка миттєво перетворилася на холодну, кришталеву лють. Я випрямилася, поправляючи піджак одним точним рухом, і подивилася на них так, ніби вони були брудом на моєму взутті.

— Твоєму інтелекту явно не вистачає потужності, щоб зрозуміти серйозність ситуації, — мій голос звучав тихо, але від нього віяло холодом. 

Я повернулася до автівки, взяла з сумочки мобільний телефон і знову підійшла до хлопця, який все ще сидів на асфальті.

— Ви щойно вчинили замах на вбивство, зафіксувавши це на власні камери. Я викликаю поліцію, і обіцяю вам: ваші батьки будуть продавати органи, щоб оплатити адвокатів, які все одно не допоможуть вам уникнути колонії. Або, ще краще, я просто надішлю відео в усі місцеві чати — подивимося, як ваші «приколи» сподобаються вашим же однокласникам.

Я чітко набрала номер, не відводячи погляду від ватажка.