Розділ 48

Каміла.

Я сиділа на холодній мармуровій підлозі, міцно притискаючи долоні до вух, але звуки все одно просочувалися крізь пальці, наче отрута. Хрускіт меблів, чийсь придушений стогін, брязкіт розбитого кришталю — кожен звук відгукувався в моєму тілі болючим електричним розрядом. Я заплющила очі так сильно, що перед повіками попливли червоні плями.

Раптово чиїсь сильні руки обережно, але впевнено підхопили мене, відриваючи від землі. Я різко смикнулася, ледь не закричавши, але знайомий запах миттєво паралізував мою волю. 

Даміан.

— Дивіться, бос забирає свій трофей! — почувся грубий регіт десь збоку. — То це та сама Каміла де ла Вега? Невже наша «принцеса» вміє плакати?

— Виглядає як зламана лялька, — додав інший голос, супроводжуваний звуком відкорковування пляшки шампанського. 

Хтось голосно засміявся, ніби вони сиділи не на місці злочину, а на звичайній вечірці.

Я розплющила очі на мить. Картина була сюрреалістичною: частина банди розвалилася в дорогих кріслах Валерії, набиваючи роти вишуканими делікатесами з фуршетного столу, поки гості вечірки, тремтячи, сиділи під стінами, притиснуті один до одного. Дикунка, яка вдарила мене, стояла осторонь; один із чоловіків щось швидко шепотів їй на вухо, але вона не слухала. Її погляд, повний нерозбавленої ненависті, був прикутий до мене. Вона повільно витирала ніж об край своєї чорної шкіряної куртки, і я зрозуміла, що якби не Даміан, вона б не зупинилася на маленькому порізі.

— Досить, — кинув Даміан коротким, наче постріл, тоном, не підвищуючи голосу, але всі миттєво замовкли. — Сфотографуйте Адріана. Надішліть фото замовнику. Закінчуємо тут і розходимося.

Він виніс мене на вулицю, де нічне повітря здалося мені найсолодшим даром. Свіжий морський вітер відразу вдарив у обличчя, змішуючи запах солі з металевим присмаком крові на губах. Його автівка стояла осторонь: старий, але потужний чорний джип, посічений подряпинами, справжній звір серед тендітних спорткарів Валерії. Даміан посадив мене на пасажирське сидіння з дивною ніжністю, застебнув ремінь безпеки, ніби боявся, що я можу розбитися навіть у машині, і ми рушили в тишу, залишаючи за собою розгромлену віллу.

Джип з'їхав з асфальту на вузьку піщану дорогу, що вела до дикого берега. Машину одразу почало кидати, колеса грузнули в м'якому піску, а кузов гойдався з боку в бік, як човен на хвилях. Даміан вів упевнено, але обережно, тримаючи кермо обома руками, час від часу додаючи газу, щоб не загрузнути. Піщані фонтани виривалися з-під коліс, обсипаючи двері й скло. Кожне різке гойдання віддавалось болем у моїй порізаній щоці, але я мовчала, вчепившись пальцями в сидіння.

Нарешті він зупинився просто на березі, так близько до води, що передні колеса майже торкалися лінії прибою. Місяць висів низько над горизонтом, великий і сріблясто-блідий, і його світло розливалося по мокрому піску, перетворюючи його на роздроблене срібло. Хвилі тихо шуміли, накочуючись і відступаючи, ніби дихання самого моря. У цьому світлі все здавалося нереальним: і старий джип, і ми двоє, і кров на моєму обличчі.

Даміан заглушив двигун. Тиша стала майже абсолютною, лише шум прибою та далекий крик чайки. Він мовчки вийшов, обійшов машину і, взявши мене за талію обома руками, обережно посадив на капот. Метал піді мною був ще теплим від двигуна, приємно контрастуючи з прохолодним нічним повітрям.

Він на мить завмер, а потім повільно підняв руку й зняв маску, чорний венеціанський пластик впав на пісок біля його ніг. Місячне світло відразу лягло на його обличчя, підкреслюючи різкі вилиці та темні брови. Без маски він виглядав молодшим і водночас жорсткішим, ніби всі роки, проведені на вулиці, залишили на ньому свої сліди, але не зламали його.

Потім Даміан дістав аптечку з багажника, повернувся і почав дбайливо обробляти мій розбитий ніс. Його пальці, грубі та мозолисті, торкалися моєї шкіри з такою неймовірною обережністю, ніби я була зроблена з найтоншого димчастого скла. Кожний рух був точним і повільним: він спочатку промив рану антисептиком, потім акуратно приклав холодний компрес, намагаючись не завдати зайвого болю.

Я заплющила очі, відчуваючи, як сльози знову котяться по щоках, змішуючись з морською вологою.

Як дивно, ще годину тому мене били, а тепер чоловік, який привів сюди всю цю банду, лікує мене так, ніби я найцінніше, що в нього є.

Даміан мовчав, але його дихання було рівним і спокійним, а пальці — теплими. Місячне світло падало на його обличчя, підкреслюючи різкі вилиці й тінь від щетини. Він виглядав водночас небезпечним і неймовірно близьким.

— Ніс цілий, — тихо промовив він нарешті, не дивлячись мені в очі, продовжуючи акуратно обробляти поріз на щоці. — Поріз заживе швидко. Залишиться лише маленький шрам, ледь помітний слід.

Я затремтіла, відчуваючи, як нова хвиля сліз підступає до очей. Мої слова виходили рваними, я заїкалася:

— Х-хто ви? Чому… навіщо ви це зробили?

— Ми — чистильники, Каміло, — він нарешті підвів погляд, його темні очі були спокійними, але в них ховалася втома. — Люди, які за певну плату нагадують іншим, що за помилки треба платити. Ваш друг загрався. Деякі люди не пробачають боргів, особливо коли йдеться про мільйони, програні в казино. Ми просто інструмент правосуддя, яке не знає законів.

Я дивилася на нього, на ці знайомі риси обличчя, і відчула, як всередині щось обривається. Філософія нашого життя завжди була простою: світ ділиться на тих, хто спостерігає, і тих, хто діє. І зараз Даміан був уособленням тієї дії, яка руйнує мій ідеальний світ.