Розділ 46

Каміла.

Сонце в Андалусії не просто заходить — воно тоне в Середземному морі, залишаючи по собі криваво-рожевий слід, що розтікається по небу, ніби хтось розлив дороге вино по шовковому полотну. Піщаний берег Іспанії вже потопав у м'якому присмерку, а шум прибою звучав як тиха, розкішна мелодія, що супроводжує кожну хвилю. Мій Астон Мартін плавно зупинився біля вілли Валерії саме в той момент, коли небо перетворювалося на палітру від насиченого рожевого до глибокого індиго.  

Її будинок — це справжній скляний маніфест багатства, зведений прямо на краю піщаного берега. Панорамні вікна від підлоги до стелі відображали останні промені сонця й уже мерехтливі вогні на терасі, а сучасна архітектура з білого бетону й скла ніби зливалася з морем, створюючи враження, що вілла виростає просто з води.  

Я вийшла з машини, відчуваючи, як легкий морський бриз відразу обіймає шкіру, несучи запах солі, водоростей і дорогих парфумів. Довкола вже стояли ряди суперкарів — ламборгіні, ферарі, бентлі, — ніби на виставці, а повітря було насичене сумішшю дорогого парфуму й тієї особливої безкарності, яку можуть дозволити собі лише ті, хто народився з золотою ложкою в роті.  

Валерія зустріла мене біля входу, сяючи від щастя. Її довге волосся розвівалося на вітрі, а біла сукня з глибоким вирізом підкреслювала засмаглу шкіру. Поруч із нею, небрежно обійнявши її за талію, стояв Адріан. Він був типовим «золотим хлопчиком»: ідеально вкладена зачіска, порцеляново-білі зуби, які блищали навіть у сутінках, і очі, в яких не було нічого, крім самозакоханості. Він носив світлу лляну сорочку, розстебнуту на два ґудзики, і дорогі брюки, що сиділи ідеально. Адріан посміхався широкою, трохи зверхньою посмішкою, якою зазвичай супроводжував кожен свій жест, ніби весь світ був лише декорацією для його персони.  

— Каміло! Нарешті ти приїхала! — Валерія кинулася мені в обійми, міцно притиснувши мене до себе, її руки пахли дорогими кремами й шампанським.  

— Я не могла пропустити твій бенефіс! — я посміхнулася, легенько погладивши її по спині, і дістала з сумочки конверт. — Тут квитки на Мальдіви, приватний острів-виллу тільки для тебе, але я знаю, що ти насправді хотіла…  

Я дістала маленьку оксамитову коробочку. Коли Валерія відкрила її, вона ледь не впустила її від захвату. Всередині лежав витончений вінтажний ключ з гравіюванням, а до нього була прикріплена маленька карта з координатами. Це був ключ від легендарного «Будинку Лаванди» в Провансі — старовинного маєтку з приватними полями лаванди, про який Валерія мріяла з дитинства. Маєток не виставлявся на продаж десятиліттями, але для мене «неможливо» завжди звучало як виклик.  

— Каміло… як?! Це ж неможливо купити! — вона притиснула коробочку до грудей, очі її засяяли справжнім дитячим захватом.  

— Для мене слово «неможливо» звучить як виклик, люба, — підморгнула я, злегка нахиливши голову.  

Поруч з'явилася Елісія, наша третя «мушкетерка». Вона вже тримала два бокали шампанського, її рухи були легкими й грайливими, а коротке золотаве плаття виблискувало під вогнями терас.  

— Досить офіціозу! — вигукнула вона, простягаючи мені бокал і швидко обіймаючи мене однією рукою. — Каміло, йдемо, я розкажу тобі всі плітки про те, скільки Адріан витратив на цей кейтеринг, щоб вразити батька Валерії. Кажуть, він замовив устриць з Франції й трюфелі з Італії, ніби це не день народження, а королівське весілля.  

Валерію відразу оточили гості, які почали її вітати, обіймати й цілувати в щоки. Адріан стояв поруч, тримаючи руку на її талії трохи занадто міцно, посміхаючись тією своєю ідеальною посмішкою і киваючи кожному, хто підходив, ніби він був співгосподарем вечора.  

Елісія потягла мене за руку вглиб тераси.  

— Ходімо, поки її всі обсмоктують, як нову іграшку, — прошепотіла вона мені на вухо, сміючись. — Ти ж знаєш Валерію — вона обожнює, коли навколо неї метушаться. А ми поки що влаштуємо собі маленький VIP-куточок.  

Вечірка швидко набирала обертів. Тераса й величезна вітальня заповнювалися сотнями людей: золотою молоддю Андалусії й Мадрида. Дівчата в сукнях від Шанель і Діор, хлопці в сорочках Том Форд і ролексах на зап'ястях. Повітря було наповнене сміхом, ритмічним басом дорогої стереосистеми й запахом Moët & Chandon, який лився рікою.  

Ми з Елісією влаштувалися в затишному куточку біля панорамного вікна, звідки відкривався вид на море, що вже повністю поглинуло сонце.  

— Ну розказуй, — сказала я, відпиваючи шампанське й дивлячись, як Елісія грайливо поправляє свою зачіску. — Скільки Адріан витратив, щоб виглядати крутішим за батька Валерії?  

Елісія театрально закотила очі й нахилилася ближче, її голос став тихішим, але живішим.  

— Ти не повіриш! Він замовив шеф-кухаря з трьох зірок Мішлен, який прилетів спеціально з Парижа. Устриці, ікра, трюфелі — все, що можна знайти за гроші. А ще він найняв діджея, який грає тільки на приватних вечірках у Монако. Все для того, щоб тесть подивився на нього і подумав: «О, цей хлопець не просто так крутиться біля моєї доньки». Хоча ми всі знаємо, що Адріан більше любить витрачати гроші Валерії, ніж свої.  

Ми засміялися.  

Невдовзі хтось запропонував зіграти в «Правду або дію», і гра швидко перетворилася на справжнє шоу. Ставки піднімалися до ключів від авто, годинників і навіть обіцянок «зникнути на тиждень з кимось на яхті».