Розділ 44

Каміла.

Після шопінгу з подругами я повернулася додому і швидко поставила собі за мету поговорити з татом. Знайшла я його в кабінеті серед білого дня, коли сонячне світло лягало широкими смугами на темне дерево столу й робило все навколо надто спокійним, майже оманливим, ніби тут не вирішуються справи, від яких у когось змінюється життя. Він сидів, переглядаючи документи, з тією зосередженістю, яку я знала з дитинства, і виглядав так, ніби контролює абсолютно все: угоди, людей, ризики… і мене теж, хоч я вперто робила вигляд, що це не так.

Я не стукала.

Просто зайшла, закрила за собою двері й сперлася плечем об них, спостерігаючи кілька секунд, як він не одразу піднімає погляд, ніби вже знає, що я прийшла не просто поговорити.

— Якщо ти зараз скажеш «мені нічого не потрібно», я тобі не повірю, — сказав він спокійно, не відриваючись від паперів.

Я всміхнулася.

— А якщо скажу «потрібно, але трохи»?

Він підняв очі і одразу став уважнішим.

— Це ще гірше, — відповів він, відкладаючи ручку.

Я відійшла від дверей і повільно підійшла до столу, обійшла його збоку й зупинилась поруч, спираючись стегном об край, ніби це звичайна розмова, а не маленька стратегічна операція.

— Я хочу, щоб ти на один вечір прибрав охорону, — сказала я легко, майже між іншим, ніби прошу дозволу затриматись довше, а не зняти контроль з власної безпеки.

Батько навіть не моргнув.

— Ні.

Я закотила очі й видихнула.

— Тату, я ще навіть не пояснила.

— І не треба, — спокійно відповів він. — Відповідь та сама.

Я нахилилася ближче, поклавши долоню на стіл.

— Це вечірка, — почала я терпляче, але з тією ноткою, яка завжди означала, що я не відступлю. — Закрите коло, знайомі люди, охорона там виглядає як… ну, як мінімум, дивно. Я не хочу ходити з тінню за спиною, яка дихає мені в шию, поки я намагаюсь нормально поговорити з людьми.

— Ти не «нормально говориш з людьми», — спокійно зауважив він. — Ти оцінюєш, відсіюєш і вирішуєш, хто вартий твого часу, і саме тому тобі потрібна охорона.

Я фиркнула.

— Тобто тепер ще й за мій характер відповідає охорона?

Він ледь усміхнувся.

— Ні. За твою безпеку.

Я зробила паузу, а потім підійшла ближче й обійняла його за плечі, як робила це ще з дитинства, коли знала, що логіка не працює, а працює… інше.

— Ну та-а-ту, — протягнула я тихіше, уткнувшись підборіддям йому в плече. — Один вечір... всього один. Я обіцяю поводитись максимально… — я задумалась на секунду, — …пристойно.

Він тихо хмикнув.

— Оце зараз було найменш переконливо за весь день.

Я уусміхнулася. 

— Я старалася.

Він поклав руку поверх моєї, але не погодився.

— Каміліє, справа не тільки в Кортесі, — сказав він уже серйозніше, трохи повернувши голову, щоб подивитися на мене. — Є ще мій бізнес. Люди, з якими я працюю. Люди, яким не подобається, що я не поступаюсь. І ти найпростіший спосіб натиснути на мене.

Я трохивідсторонилася, але рук не прибрала.

— Він залишив мене в спокої, — сказала я тихіше. — Уже давно нічого не було.

І це прозвучало… дивно, бо всередині я знала — це не так.

Це просто затишшя.

Батько уважно подивився на мене, ніби намагався зрозуміти, чи я сама в це вірю.

— Я радий це чути, — сказав він повільно. — Але це не змінює нічого.

Я зітхнула й трохи відступила, схрестивши руки.

— Ти перебільшуєш.

— Я передбачаю, — виправив він спокійно.

Я на секунду заплющила очі, потім відкрила.

— Добре, — сказала я, вже без жарту. — Тоді скажи прямо. Це твоя охорона чи…?

Він не дав мені договорити.

— Не моя.

Я завмерла.

— Що?

Він відкинувся на спинку крісла, дивлячись на мене спокійно, але з тією ледь помітною іронією, яка з'являлася, коли він знав, що наступна фраза мені не сподобається.

— Після історії з твоєю машиною, — сказав він, — Рауль наполіг, що бере це на себе.

Тиша впала різко, неприємно.

Я повільно підняла брову.

— Тобто… — сказала я, стримуючи роздратування. — Я зараз ходжу з охороною не тому, що ти вирішив, а тому, що він так захотів?

— Він аргументував це достатньо переконливо, — спокійно відповів батько.

Я різко засміялася, але в цьому сміху не було нічого веселого.

— Чудово. Просто чудово.

Я провела рукою по волоссю.

— Тоді це навіть простіше.