Розділ 43

Каміла.

Я ще кілька секунд стояла перед тією полицею з кросівками, дивлячись на них так, ніби вони могли дати мені відповідь, яку я сама собі вперто не хотіла формулювати. В якийсь момент я навіть тихо видихнула, бо це вже починало виглядати смішно — я, яка зазвичай оцінює людей за цифрами, зв'язками і можливостями, раптом зависаю біля дитячих кросівок через хлопця, який навіть не вважає за потрібне відповісти.

— Каміл… — Валерія підійшла ближче, нахилившись трохи вбік, щоб заглянути мені в обличчя. — Ти зараз або плануєш комусь подарунок, або я починаю серйозно переживати. Бо якщо ти, холодна королева бізнесу, раптом вирішила стати доброю феєю, то це вже не романтика. Це клінічний випадок.

Я тихо засміялася, але сміх вийшов трохи вимушеним.

— Ви вже занадто багато фантазуєте.

— О, ми просто спостерігаємо, — Елісія відклала телефон і підійшла з іншого боку, схрестивши руки. — Ти стоїш тут уже п'ять хвилин і дивишся на дитячі кросівки, ніби вони тобі особисто щось винні. Камілооо, це вже не просто інтерес. Це підозріло. Ти ж у нас навіть квітів нікому не даруєш, а тут... кросівки? Скоро ти ще й приставку купиш і скажеш: «Грайте, малі, тільки не заважайте мені думати про мого сталкера».

Тоді ще й Валерія театрально закотила очі та притиснула руку до грудей.

— Я просто уявляю, як ти зараз скажеш: «Мені потрібен подарунок для його гіпотетичного молодшого братика». І ми всі впадемо в кому. Ти ж у нас холодна, як крига, а тут раптом — «давайте купимо дитині все найкраще». Що, Кортес тобі так голову запудрив, що ти готова спонсорувати його можливу сім'ю? 

Я ледь усміхнулася, проводячи рукою по кросівках.

— Ви такі милі, коли намагаєтеся мене «вилікувати». Особливо ти, Валеріє. Ти зараз схожа на маму, яка дізналася, що донька зустрічається з хлопцем без вищої освіти і вирішила компенсувати це дорогими подарунками його родині.

— Я просто турбуюся! — Валерія театрально змахнула руками, але в очах світилася тепла усмішка. — Мій Адріан, між іншим, теж іноді зникає після гарної ночі, але хоча б пише «дякую за вечір» і привозить квіти. Ми вже стільки років разом, обидва з нормальних сімей, а ти от вирішила закохатися в хлопця, який, судячи з усього, навіть нормальної квартири не має. Це вже не романтика, це виклик долі!

Елісія тихо хмикнула.

— Адріан у тебе зникає, бо ви обидва зайняті своїми сімейними справами. А Каміла хоча б чесно переходить від «викинути його з вікна» до «спонсорства потенційного шурина». Це вже прогрес.

Я закотила очі, але не змогла стримати щиру усмішку.

— Ви дві — найгірші подруги на світі. І найкращі одночасно.

Я дістала телефон і відійшла трохи вбік, до великого вікна, за яким світило денне сонце. Палець на секунду завис над контактом батька. Я навіть сама не одразу зрозуміла, що роблю, а потім натиснула.

Гудки.

— Каміліє, — голос батька був спокійний, теплий, як завжди, але з тією легкою уважністю, яка з'являлася, коли я дзвонила не просто так. — Все добре?

Я ледь усміхнулася, відвертаючись до вікна.

— Залежить від того, як ти відповіси на моє питання.

Він тихо хмикнув.

— Це вже звучить небезпечно. Слухаю.

Я провела пальцем по склу, дивлячись на своє відображення.

— Ти пам'ятаєш… Кортеса?

Пауза... коротка, але я її відчула.

— Пам'ятаю, — відповів він уже трохи інакше. — Чому ти питаєш?

Я знизала плечима, хоча він цього не бачив.

— Мені потрібна інформація.

— Каміліє…

— Тату, — перебила я спокійніше, але твердіше. — Це не для проблем. Мені просто потрібно знати деякі деталі. Нічого більше. 

Він мовчав кілька секунд.

Я вже знала цей момент — коли він вирішує, чи довірити мені щось, чи ні.

— Я не хочу, щоб ти втягувалась у його світ, — сказав він тихо.

Я ледь усміхнулася.

— Я не втягуюсь. Я… цікавлюсь.

— Це гірше, — пробурмотів він.

Я зробила паузу, а потім сказала трохи м'якше:

— Мені просто потрібна одна деталь. Про його брата… якщо він є.

Знову тиша.

— Навіщо? — вже прямо запитав він.

Я на секунду заплющила очі.

Збрехала.

Спокійно.

— Я хочу використати це для одного проєкту. Ти ж знаєш, як я працюю з клієнтами… іноді потрібні нестандартні підходи.

Він видихнув, і я відчула, що він не повірив повністю, але…

— Його звати Іпас, — сказав він нарешті. — Тринадцять років. Живе з ним. Батьків у них немає. Любить ігри: приставки, комп'ютери… все, що дозволяє втекти від реальності. І… він дуже прив'язаний до брата.

Я завмерла... чомусь ця деталь вдарила сильніше, ніж я очікувала.

— Зрозуміла, — тихо сказала я.