Розділ 42

Каміла.

— Ні, це навіть не обговорюється, — протягнула Валерія, стоячи посеред бутіка й тримаючи перед собою сукню так, ніби зараз винесе їй смертний вирок. — Якщо ти одягнеш це, я особисто вижену тебе зі свого дня народження. І не тому, що ти виглядатимеш погано… а тому що я не хочу, щоб ти виглядала краще за мене. Я тут королева вечора, а ти моя скромна фрейліна!

Я тихо засміялась, сидячи на м'якому кремовому дивані й спостерігаючи за цією виставою, яка вже хвилин двадцять крутилася навколо однієї й тієї ж теми — хто сьогодні буде найефектнішою.

— Тобто чесно нарешті, — я підняла брову й взяла келих із шампанським, який нам щойно подали. — А я вже думала, ти зараз почнеш говорити про «гармонію образу» і «баланс кольорів». Ти ж у нас естетка, Валерія.

— Я можу, якщо хочеш, — Валерія різко повернулась до мене, її довге світле волосся ефектно ковзнуло по плечах, а очі блиснули з тією знайомою самовпевненістю. — Але давай без цієї нудної фігні. Ти і так знаєш, що виглядаєш небезпечно добре. І це мене страшенно дратує, між іншим. Я тут намагаюся бути королевою, а ти приходиш і просто… існуєш. Це нечесно!

— Дякую, — я зробила ковток і ледь усміхнулася. — Я старалася.

— Вона не старалася, — втрутилась Елісія, сидячи поруч і гортаючи щось у телефоні, але час від часу кидаючи на нас швидкі, проникливі погляди. — Вона просто народилась такою, і це дратує всіх навколо. Особливо Валерію, яка вчора три години вибирала тональний крем, щоб «виглядати природно».

— Це не дратує, — відмахнулась Валерія, відкидаючи сукню назад на вішак із таким розмахом, що вішалки тихо задзвеніли. — Це злить! І це абсолютно нормально. Я маю право на емоції. Я ж день народження святкую, а не ти в мене.

Я закотила очі, але не стримала широкої усмішки.

— Ви такі милі, коли заздрите, — пробурмотіла я, встаючи з дивана й підходячи до стійки з аксесуарами. — Особливо ти, Валеріє. Ти зараз схожа на кота, у якого хтось намагається забрати останню сардину.

Пальці ковзнули по холодному металу прикрас, по блискучому камінню, по тонких ланцюжках… але думки були не тут.

Зовсім не тут.

Я навіть не одразу зрозуміла, що зупинилася на одному місці.

— Каміл, — протягнула Елісія, підозріло примружившись. — Ти зараз дивишся на ці сережки вже хвилину і не кліпаєш. Ти або закохалась… або плануєш когось убити. І судячи з того, що ти нам розповідала про Кортеса, я ставлю на друге.

Я ледь повернула голову.

— Обидва варіанти звучать правдоподібно, — сказала спокійно.

Валерія різко засміялася, підходячи ближче й уважно вдивляючись у мене.

— О, ні. Це точно не вбивство. У тебе зовсім інший вираз обличчя. Ти думаєш про нього, про того самого Кортеса, який вривається в твій дім і зникає, як привид. Зізнавайся, ти досі про нього думаєш?

— Ви сьогодні всі надто уважні, — я закотила очі, але не змогла стримати усмішки.

— Бо ти сьогодні надто не тут, — кинула Елісія. — Зазвичай ти вже б жартувала, що Валерія в цій сукні схожа на весільний торт, а зараз ти просто… мовчиш. Це підозріло.

Я зітхнула, відкладаючи прикрасу.

— Він… зник.

Елісія навіть відклала телефон.

— В сенсі «зник»?

Я провела пальцями по волоссю.

— В сенсі… просто зник. Заблокував мене. Після тієї ночі. І все.

Валерія склала руки на грудях і театрально закотила очі.

— О боже, класика жанру. Спочатку вривається в дім, цілує тебе так, що ти забуваєш, як звати свою маму, а потім блокує. Чоловіки — це просто ходячий баг. Але ти, моя дорога, виглядаєш так, ніби тобі це не просто не подобається… а ти про це думаєш. І це вже небезпечно.

— Я не пропала, — спокійно відповіла я, хоча всередині все стиснулося. — Я просто… хочу з ним поговорити. І це мене страшенно дратує.

— Ого, — прошепотіла Елісія. — Вона хоче вибачитися. Каміла де ла Вега хоче вибачитися перед чоловіком. Записуйте в історію.

Я тихо засміялася, але сміх вийшов трохи вимушеним.

— Я не хочу вибачатися. Я просто… шкодую, що образила його. Хоча він саме такий. Він мені не рівня. Він сталкерить мене, а я… чорт забирай, не можу забути, як його губи ковзали по моїй шкірі тієї ночі.

Валерія підійшла ближче й легенько штовхнула мене плечем.

— Дивися, вона червоніє! Каміла червоніє! Це історичний момент. Зазвичай ти холодна, як крига, а тут розтанула від одного обірванця.

— Я не розтанула, — заперечила я, але кутики губів зрадили мене. — Я просто… злюся на себе. І хочу з ним поговорити. Один раз, щоб сказати, що він ідіот. І що я теж ідіотка.

Елісія тихо хмикнула.

— Це найромантичніше, що я чула від тебе за останні роки.

Я вже хотіла відповісти чимось колючим, коли мій погляд знову впав на стелаж.

Кросівки.

Нові.

Дорогі.

Білі, ідеально чисті, з тією самою моделлю, яку я бачила тільки раз, коли стояла біля своєї машини на трасі й чула, як Даміан по телефону говорив із кимось: «Ні, не хвилюйся, малий, я купив тобі ті кроси, які ти хотів… так, ті самі…»