Розділ 40

Даміан.

Замок знову заїв, як стара звичка, від якої не відмовляються навіть тоді, коли вже можуть, і я штовхнув двері плечем, заходячи всередину без цієї дурної звички «повертатися додому», бо ми з Іпасом ніколи не мали дому в нормальному сенсі — ми просто навчилися виживати в одному місці довше, ніж зазвичай.

— Та ти знущаєшся?! — гримнуло з кімнати, і я ще не встиг зробити крок, як уже усміхнувся, бо цей голос я чув частіше, ніж власні думки.

Я кинув куртку на старий стілець, який тримався не на гвинтах, а на впертості та скотчі, і пройшов далі, де Іпас сидів просто на підлозі, згорблений, повністю втягнутий у гру, з джойстиком у руках і з тією концентрацією, ніби від цього залежала його доля.

На ногах у нього були нові білі кросівки — настільки чисті й яскраві, що вони виглядали майже чужорідно в цій квартирі з облупленими шпалерами, тріснутою люстрою і меблями, які пам'ятали ще попередніх орендарів.

— Ти їх навіть у душі не знімаєш? — спокійно кинув я, спершись плечем об дверний косяк і схрестивши руки на грудях.

— Якщо я їх зніму, вони перестануть бути новими, — відрізав він, навіть не обертаючись, швидко клацаючи кнопками. — А я ще не готовий до таких втрат у своєму житті.

Я тихо хмикнув, оглядаючи маленьку захаращену кімнату: старий диван, на якому ми спали по черзі, купа проводів на підлозі, коробки з їжею з доставки і той самий холодильник, який гудів, ніби скаржився на свою долю.

— Тобто ти тепер спиш у взутті?

— А що? — він нарешті обернувся, очі блиснули, а губи розтягнулися в самовдоволеній усмішці. — Багаті люди так і живуть, брат. Вони сплять у тому, що дорого коштує. Це статус.

— Ти не багатий, — сказав я рівно, хоча в голосі не було осуду, лише констатація.

— Але виглядаю, як один із них, — миттєво парирував він і виставив ногу вперед, гордо, майже урочисто. — Дивись. Це ж витвір мистецтва. Я в них навіть ходжу повільніше, щоб не зіпсувати. Може, колись вони мене зроблять людиною.

Я перевів погляд на ідеально білі кросівки, потім на нього і навмисно затягнув паузу, знаючи, як його це дратує.

— Нормально.

Він завмер.

— Ти зараз серйозно сказав «нормально»? — повільно перепитав він, звужуючи очі. — Я в них, між іншим, спав. СПАВ. Люди не сплять у «нормальних» кросівках, Даміане. Це святе.

Я тихо засміявся, проходячи повз нього і зупиняючись біля старого столу, де лежала купа його речей.

— Це пояснює, чому ти сьогодні ще тупіший, ніж зазвичай.

— Це пояснює, чому ти заздриш, — одразу парирував він, підхоплюючи джойстик, але вже краєм ока стежачи за мною. — Бо в тебе таких нема. І ніколи не буде, бо ти все гроші на мій університет відкладаєш, як останній мученик.

Я кинув на нього короткий погляд.

— Я тобі їх купив.

— І я вдячний, — сказав він раптом тихіше, і на секунду з нього злетіла вся бравада. — Реально вдячний, брат. Ти економиш на всьому, щоб я міг вступити в той дорогий університет. Живемо в цій дірі, їмо дешеву їжу, а ти все одно тягаєш мені нові кросівки. Я знаю, що це не просто так.

Я нічого не відповів одразу, тільки кивнув, ніби це було чимось звичайним, хоча ми обидва знали, що для нас нічого не буває «просто так». Ми росли в дитячому будинку, без батьків, без родини, тільки вдвох. Тому й жили так... ощадливо, жорстко, іноді по-дурному.

Він швидко відвернувся, ніби сам собі не дозволив затриматися в цьому моменті довше, ніж треба, і знову втупився в екран.

— Але якщо вони зіпсуються, — додав він уже своїм звичним, нахабним тоном. — Ти купиш нові. І не «нормальні», а крутіші.

— Мрій.

— Я вже почав, — буркнув він і через секунду знову вилаявся на гру.

Я сперся об стіну, дивлячись на нього трохи довше, ніж потрібно, і раптом відчув це дивне, незручне тепло, яке з'являлося тільки тут, у цій квартирі, де нічого не блищало, але все було справжнім. Філософія нашого життя була простою: ми не мали нічого, крім один одного, і тому кожна дрібниця — нові кросівки, спокійна ніч, можливість посміятися — ставала майже священною.

Він раптом знову обернувся.

Подивився уважніше.

— Ти дивний сьогодні, — сказав він повільніше, примружившись. — Не злий. Не розбитий. І навіть нікого не хочеш вбити. Це підозріло. Зазвичай ти приходиш і одразу хочеш когось прибити.

Я ледь підняв брову.

— Може, я виріс.

Він фиркнув.

— Не вірю. Це дівка.

Я зітхнув, відчуваючи, як усередині щось стискається: суміш смутку й дивного, теплого болю.

— Іпас…

— Та все, мовчу, — перебив він одразу, але вже не стримуючи широкої усмішки. — Просто скажи чесно… вона крутіша за мої кросівки?

Я подивився на нього.

І ледь скривив кутик губ.

— Йди грай.

— Ооо… — протягнув він задоволено, повертаючись до приставки. — Значить, влип. Ну все, брат… тепер ти попав. І це точно не Лусія, бо з нею ти завжди приходиш злий... А тут ти… майже спокійний. Значить, ця дівка тебе серйозно зачепила.