Розділ 38

Даміан.

Вона різко відштовхнула мене так, що я мимоволі зробив крок назад, але цього разу посмішка вже не з'являлася на моїх губах.

Каміла встала з ліжка, швидко накинула на свої плечі простирадло, огортаючи ним повністю своє тіло, і стояла переді мною, дихаючи швидко й нерівно. Волосся трохи розсипалося по плечах, а очі блищали не від задоволення, яке вона щойно отримала від того, як я пестив її між стегнами, а від чистої, палкої злості, яка робила її ще привабливішою.

— Ти серйозно думаєш, що це нормально? — прошепотіла вона, і в її голосі було стільки отрути, що будь-який крик прозвучав би м'якше. 

Вона повільно провела рукою по шиї, ніби намагалася стерти мій дотик. 

— Ти вриваєшся в мій дім серед ночі, стоїш у моїй кімнаті, поводишся так, ніби маєш на мене якесь божественне право, і ще смієш дивитися на мене так, ніби я зараз маю впасти тобі в ноги й сказати «дякую за честь»?

Я мовчки дивився на неї, відчуваючи, як у грудях знову розгортається та сама болісна, солодка туга.

Вона зробила крок ближче, нахилила голову трохи вбік і всміхнулася: красиво, холодно й абсолютно отруйно.

— Може, ти просто переплутав будинки, обірванцю? — продовжила вона тихо, ковзаючи поглядом по мені зверху вниз, ніби оцінювала товар на базарі. — Тут не притулок для загублених хлопчиків із дитячого будинку, які вирішили, що можуть просто зайти й взяти те, що їм сподобалося. І я точно не та дівчина, яка буде грати в твої дешеві нічні фантазії, де ти уявляєш себе головним героєм.

Я повільно видихнув, намагаючись зберегти спокій.

— Я не граю, Каміло.

Вона коротко, різко засміялася...

— О, це ще гірше, — сказала вона, розводячи руками з театральним розпачем. — Тобто ти реально такий? Без гальм, без інстинкту самозбереження і з повною впевненістю, що будь-яка жінка рано чи пізно повинна перед тобою здатися? Я навіть не знаю, що тут більш тривожне — твоя тваринна нахабність чи твоя дитяча наївність, з якою ти віриш, що твої «хочу тебе» щось для мене значать.

Я зробив крок до неї.

Вона не відступила ні на сантиметр.

— Я думаю про тебе постійно, — сказав я спокійно, дивлячись прямо їй в очі. — Це не схоже на те, що я відчував раніше. Мене це дратує. Бісить. Але це не зникає, навіть коли я намагаюся себе переконати, що ти просто чергова дівчина.

Вона закотила очі, але повільніно, ніби всередині щось ворухнулося проти її волі.

— Звучить як твоя особиста проблема, — кинула вона сухо, але в голосі вже прослизнула легка збентеженість. — Тільки чомусь ти вирішив, що це тепер і моя теж. Як зручно.

Я ледь нахилив голову, відчуваючи, як серце стукає важко й нерівно.

— Бо це справді про тебе. Я на тобі помішаний, Каміло. Постійно думаю про тебе. Про те, як ти відштовхуєш мене, а потім дивишся так, ніби сама не розумієш, чому не можеш просто прогнати. Ти мені подобаєшся. І я хочу, щоб ти була моєю. Не на одну ніч. Не як гра. А по-справжньому моєю.

Вона завмерла на секунду, і я побачив у її очах ту саму коротку, зрадницьку спалах — майже закоханість, яку вона відразу ж заперечила в думках.

А потім вона повільно потягнулася до тумбочки, взяла стакан з кавою і в наступну секунду вилила його мені прямо на груди.

Тепла рідина розлилася по сорочці, але я навіть не ворухнувся.

— Оце моя відповідь, — сказала вона тихо, дивлячись мені в очі абсолютно спокійно. — Розгорнута версія звучить так: ти мені огидний. Не небезпечний, не загадковий, не цікавий. Саме огидний. Бо нормальні люди не лізуть у чужі будинки серед ночі й не торкаються жінок, ніби ті їм належать. А ти ще й з дитячого будинку, безхатько, який думає, що може просто зайти в життя дівчини з нормальної сім'ї й заявити права. Ти мені не рівня, Капоте! І ніколи ним не будеш.

Я повільно провів рукою по мокрій сорочці, відчуваючи, як слова вдарили сильніше, ніж кава.

Вона скривила губи в отруйній посмішці.

— Що, образився? О, як мило. Іди вже, обірванцю, і не повертайся.

Я мовчки дивився на неї ще секунду, відчуваючи, як у грудях стискається щось гостре й неприємне. Потім тихо кивнув.

— Добре.

Я розвернувся і пішов до дверей.

Уже на порозі зупинився, не обертаючись.

— Ти все одно будеш думати про мене, — сказав я тихо.

Вона коротко, жорстко засміялася.

— Так. Як про помилку, яку не повторюють двічі.

Я нічого не відповів і вийшов, зачинивши за собою двері тихо, майже безшумно.