Розділ 33

Даміан.

Ніхто не заговорив одразу.  

Повітря після моїх слів стало густішим, ніби навіть ніч навколо майстерні прислухалася. Десь у глибині гаража дзенькнув метал, двигун коротко загуркотів і знову затих. Жовте світло лампи хиталося від протягу, кидаючи тіні на обличчя хлопців, і всі вони дивилися на мене так, ніби щойно почули, як я добровільно підписав собі вирок.

Першим порушив тишу Хаві. 

Він повільно видихнув дим, прищурився і, не стримуючи широкої, глузливої усмішки, похитав головою, ніби чув найкращий жарт року.  

— Ой… ні… — пробурмотів він тихо, ніби смакуючи кожне слово, і голосно клацнув запальничкою, хоча сигарета вже догоріла. — Це вже серйозно. Ви це чули, хлопці? Він сказав «моя». Наш холодний, як крига, Кортес сказав «моя». Все, записуйте дату в календарі червоним. Історичний момент. Скоро він почне носити її фото в гаманці й питати в нас порад, який букет купити, щоб не виглядати як повний лох.

Ніко коротко засміявся: різко, майже по-дитячому, але швидко замовк, бо Лусія різко встала з бампера поруч зі мною.

Рух у неї був різкий та роздратований.

Вона провела рукою по своєму короткому, нерівно підстриженому чорному волоссю, відкидаючи його назад, і кілька секунд дивилася на мене, ніби вирішувала, бити чи сміятися. Лусія завжди виглядала так, ніби щойно зійшла з обкладинки старого рок-журналу: струнка, з гострими вилицями, в потертих чорних джинсах і шкіряній куртці, під якою виднілася тонка майка з вицвілим принтом. На шиї блищав тонкий срібний ланцюжок з маленьким хрестиком — єдина річ, яку вона ніколи не знімала, навіть у бійці.

— Ти навіть не знайомий з нею нормально, — сказала вона повільно, голос її був тихим, але напруженим, з тією серйозною, майже владною інтонацією, яку вона вмикала, коли відчувала, що хтось зазіхає на її територію. — Ти навіть не знаєш, яка вона, але вже вирішив, що вона твоя. Просто так. Взяв і поставив мітку, ніби вона твоя нова машина, яку треба зареєструвати на себе.

Я не відповів.  

Вона зробила крок ближче, її стегно майже торкнулося мого, і я відчув знайомий запах її шкіряної куртки й слабкий аромат дешевих парфумів, які вона любила.  

— Ти знаєш, що це називається? — продовжила вона, схрестивши руки на грудях, але відразу ж розчепила їх і поклала одну долоню мені на груди — не ніжно, а владно, ніби перевіряла, чи серце ще б'ється для неї. — Це називається одержимість. А ти, Даміане, коли стаєш одержимим — ти стаєш небезпечним навіть для своїх. І не треба мені зараз цієї твоєї спокійної міни. Я тебе знаю краще, ніж ти сам себе.

— Я завжди небезпечний, — спокійно відповів я, але в голові вже крутилася жартівлива думка: От і все. Зараз почнеться. Моя особиста Лусія в режимі «власниця всього, що рухається». І найсмішніше — я сам колись це підживлював.

Вона хмикнула, але не відступила. Навпаки, пальці її ковзнули вище, до коміра моєї куртки, і вона легенько потягнула мене до себе: хитра, майже ніжна провокація, яку вона завжди використовувала, коли хотіла нагадати, хто тут була першою. 

— Не для мене, — сказала вона тихіше... майже особисто. 

Я перевів на неї погляд.

Лусія дивилася прямо, не відводячи очей. В її погляді не було сліз, не було слабкості, тільки злість. І щось ще. Щось, що вона намагалася заховати під шаром своєї звичайної колючості: власницька ревність, змішана з тією хитрою ніжністю, яку вона дозволяла собі лише зі мною.  

— Ти зараз дивишся на мене так, ніби я вже не існую, — сказала вона, і в голосі вперше промайнула справжня образа, хоч вона й намагалася її приховати за іронією. — Ми разом роками. Я була поруч, коли ти вперше розбив комусь череп. Я була поруч, коли тебе ледве не підстрелили. Я була поруч, коли всі інші боялися до тебе підійти. А тепер з'являється якась дівчина… і ти дивишся на телефон так, ніби вона центр твого світу.  

Вона зробила ще крок ближче, притиснувшись стегном до мого, і її пальці ковзнули по моїй шиї: відверто, по-хамськи ніжно, ніби нагадувала, що колись саме так вона могла змусити мене забути про все інше.  

Хаві тихо пробурмотів:  

— Ой, почалося…  

Матео мовчки штовхнув його ліктем у бік: різко, без зайвих слів.  

Я провів рукою по щелепі. 

— Ти знаєш, що між нами, Лусіє.  

Вона коротко засміялася: сухо, але в цьому сміху вже чулася справжня ревність.  

— Так. Знаю. Секс. Адреналін. Бійки. Іноді алкоголь. Іноді ти мовчиш. Іноді я йду першою. Іноді ти. Все просто. Але ти ніколи не дивився на мене так, як зараз дивишся на неї. Ніби вона вже твоя. Ніби ти вже уявив, як зачиняєш за нею двері й кажеш «тепер ніхто не вийде». 

Я нічого не сказав.

Лусія завмерла на секунду, ніби саме це мовчання її й зачепило найбільше. 

— Ясно, — сказала вона тихо.

Вона відвернулася, підійшла до столу, взяла пляшку віскі і налила собі прямо в пластиковий стакан, не дивлячись на нас. Рука в неї трохи тремтіла. Вона зробила ковток, потім ще один.  

Ніко незручно переступив з ноги на ногу, розмахнувши руками.  

— Ну… — пробурмотів він тихо. — Може… не будемо сваритися?