Розділ 29

Каміла.

Рауль стояв у дверях... з підносом.  

Я ледь усміхнулася, повертаючись до нього повністю і спираючись ліктем об стіл, злегка звужуючи очі в удаваній підозрі.  

— Скажи чесно, — сказала я повільно, розглядаючи його і трохи нахиливши голову набік. — Це виглядає так само дивно, як і відчувається, чи тільки мені здається? Ти, людина, яка зазвичай навіть не підходить до кухні, бо вважаєш, що «їжа сама знаходить дорогу», раптом приносиш мені піднос, ніби офіціант з п'ятизіркового готелю. Це сюрприз чи ти просто вирішив, що сьогодні мій день «рятувати від самої себе»?

Він зайшов, поставив піднос на край столу, не поспішаючи, з тією своєю спокійною, майже лінивою грацією, яку завжди мав, коли хотів показати, що не збирається нервувати.  

— Ти б не спустилася, — відповів він, злегка знизавши плечима й усміхаючись кутиком рота. — А мама вже тричі питала, чи ти ще жива. Я вирішив, що краще принести їжу сюди, ніж слухати, як вона планує штурмувати твій кабінет з ложкою в руках. Ти ж її знаєш — якщо вона скаже «негайно», то це означає «п'ять хвилин тому».

Я тихо хмикнула, відкидаючись назад і склавши руки на грудях.  

— А ти вирішив, що це дає тобі право заходити сюди без дозволу, ставити мої речі куди хочеш і поводитись так, ніби ти тут головний? Раулю, ти ж знаєш правила: кабінет — моя фортеця. Навіть ти не можеш просто так увірватися з підносом і виглядати при цьому таким задоволеним собою.

Він подивився на екран, потім на мене.  

— Ти вже запустила це, — сказав він тихіше, з ноткою справжньої турботи, яку він рідко показував. — Знову працюєш після душі. Ти ж обіцяла мамі хоч один вечір без цього.  

Я підняла підборіддя.  

— Я не «планую». Я роблю. І якщо я не зроблю це зараз, то завтра доведеться розгрібати вдвічі більше. А я не люблю борги: ні фінансові, ні професійні.

Пауза... він дивився довше. І дістав конверт. Поклав переді мною. 

Я подивилася на нього і повільно усміхнулася.

— Ви всі сьогодні зговорилися, чи це просто поганий день для мене? Мама з супом і лекціями, ти з підносом і турботою, батько зі своїм кабінетом-сюрпризом… Скоро ще й охоронець принесе мені плед і скаже «не працюйте допізна, міс».  

Я взяла конверт. Відкрила і, навіть не дивлячись довго, сказала:  

— Париж...  

Тоді піднялася і пішла до вікна, злегка торкаючись пальцями холодного скла.

— Як банально, — додала я тихо, дивлячись у темряву саду. 

Але іноді навіть банальність може приховувати щось цікаве. Головне — зрозуміти, чи це просто чергова приманка, чи справді двері, які варті того, щоб їх відчинити.