Розділ 28

Каміла.

Душ зайняв рівно стільки часу, щоб тіло розслабилось… але голова — ні.  

Я стояла під водою, впершись долонями в холодну плитку, і навіть не намагалася робити вигляд, що думаю про щось інше. Вода текла по плечах, по спині, збиралася на підлозі, а в голові все одно крутився один і той самий день, ніби хтось поставив його на повтор і забув вимкнути.  

Цікаво, чому мозок завжди обирає саме той момент, коли тіло намагається відпочити, щоб влаштувати мені повний перегляд усіх невдалих рішень за останні десять років?

Мабуть, це його улюблений вид розваг.

— Чудово, — тихо сказала я сама собі, вимикаючи воду і проводячи рукою по мокрому волоссю, злегка відкидаючи пасма назад. — Просто ідеально. Один нормальний вечір без думок про роботу — це, мабуть, занадто велике щастя для такої, як я. Мій мозок, схоже, вважає спокій образою для себе.

Через двадцять хвилин я вже відкрила двері кабінету. Зупинилася на секунду, як завжди. Провела пальцями по краю дверей, ніби перевіряючи, чи все ще це місце моє — маленька ритуальна звичка, яка з'явилася відтоді, як кабінет став моїм.

Батько тоді навіть не питав.  

Я пам'ятаю, як сиділа в своїй кімнаті, оточена ноутбуком, паперами й трьома телефонами, що дзвонили одночасно. Він просто подивився на цей хаос, потім на мене з тією своєю спокійною, майже байдужою міною, яку завжди мав, коли вирішував щось важливе. Він не сказав: «Давай поговоримо», він просто спостерігав кілька секунд, а потім вимовив буденно, ніби пропонував чаю:  

— Тобі потрібне місце, де тобі не заважатимуть.

Я тоді навіть не відповіла, тільки кивнула, занурена в екран. А через тиждень це вже було. Кабінет. Закритий. Мій. Без «можна зайти?» і без «поясни, що ти робиш». 

Батько просто зробив сюрприз: одного вечора покликав мене «подивитися на нову полицю в коридорі», а коли я зайшла, двері вели в абсолютно нове приміщення — з ідеальним освітленням, звукоізоляцією й видом на сад. 

— Не дякуй, — сказав він тоді, злегка посміхаючись кутиком рота. — Просто працюй так, щоб мені не довелося робити тобі ще один. 

Це був його спосіб сказати «я пишаюся тобою», не вимовляючи цих слів уголос.  

Я зайшла всередину, сіла, підтягнула стілець ближче і одразу відкрила ноутбук.  

— Ну що, — пробурмотіла я, клацаючи по екрану і швидко заходячи в систему. — Давай подивимося, хто сьогодні вирішив, що він достатньо хороший для мого часу. Мій особистий конкурс «Хто заплатить найбільше, щоб я не сказала «ні»?»

Перший запит відкрився миттєво. Я пробіглася очима по даних: фінанси, локації, повторювані місця.

Я навіть не нахилилась ближче.  

— Ні, — сказала я тихо, натискаючи «відхилити» і навіть не кліпаючи. — Ти хочеш купити рівень, якого не розумієш. Це не працює. Ти шукаєш ексклюзивність, як новий костюм, а не як повітря, яким дихаєш щодня.  

Другий запит. Я трохи нахилилась вперед... цікавіше.  

— А ти… — тихо сказала я, проводячи пальцем по екрану. — Вже ближче. Але все одно намагаєшся торгуватися з долею, ніби це аукціон.  

Я натиснула «зв'язок». Екран змінився.

Я випрямилася, трохи підняла підборіддя. І голос одразу став іншим: холодним, чітким, з тією легкою владністю, яку я навчилася використовувати, як точний інструмент.  

— Добрий вечір, — сказала я рівно, дивлячись прямо в камеру і не кліпаючи зайвий раз. — Ви говорите з Каміллою де ла Вега. І перш ніж ви почнете пояснювати, що вам потрібно, я одразу уточню: я не продаю послуги. Я вирішую, чи ви взагалі їх отримаєте. Моя робота — не організовувати вечері. Моя робота — створювати простір, де навіть тиша має правильну ціну.

Чоловік на екрані трохи посміхнувся, але я одразу побачила — він не звик, щоб з ним говорили так. Він злегка відкинувся назад, поправляючи краватку, ніби це могло додати йому впевненості.  

— Це… освіжає, — сказав він, нахиляючись ближче до камери й усміхаючись ширше, намагаючись перевести все в легкий тон. — Зазвичай люди починають з «чим ми можемо вам допомогти», «які ваші побажання», а тут — відразу ультиматум. Ви завжди така… пряма, чи це спеціально для мене?

Я ледь нахилила голову, злегка постукуючи пальцем по столу — моя стара звичка, коли я оцінювала, чи вартий співрозмовник мого часу.  

— Зазвичай люди працюють для всіх. Я — ні. І якщо ви вже намагаєтеся жартувати, щоб розрядити атмосферу, то давайте одразу домовимося: я не тут для того, щоб вам подобатися. Я тут для того, щоб ви отримали те, чого справді хочете, а не те, що думаєте, що хочете.

Він трохи змінив позу, тепер уже серйозніше, поклавши руки на стіл перед собою.  

— Добре. Мені потрібна вечеря. Приватна. Без сторонніх. Я не хочу… — він зробив жест рукою, ніби відганяючи невидимих людей, — …випадкових людей поруч. Ніяких «випадкових» поглядів, ніяких телефонів, які знімають. Просто я і… потрібна атмосфера.

Я провела пальцем по його профілю, навіть не дивлячись прямо на нього, швидко аналізуючи дані.  

— Ви вже бронювали подібні місця, — сказала я спокійно. — І кожного разу залишались незадоволені. Бо ви плутаєте тишу з порожнечею, а приватність — з просто «дорогим рестораном без натовпу».