Розділ 27

Каміла.

Автомобіль зупинився плавно, майже беззвучно, і я ще на секунду залишилася сидіти, дивлячись у відбиття в темному склі, ніби перевіряючи, чи нічого зайвого не видно на обличчі. Охоронець уже відкрив двері, зробив крок назад, тримаючи їх для мене, і я вийшла, поправляючи рукав пальта і злегка випрямляючи спину — звичка, яка з'явилася давно і вже не вимагала зусиль.

Будинок зустрів мене теплом і теплим світлом.

— Добрий вечір, міс Камілія, — служниця підійшла одразу, акуратно знімаючи з мене пальто. 

Вона робила це з тією самою зосередженою точністю, з якою, мабуть, ще в дитинстві складала серветки в ідеальні трикутники. І я машинально підняла руки, не відволікаючись.

— Добрий, — відповіла я, уже рухаючись далі, не затримуючись.

У вітальні було тихо.

Мама сиділа у своєму улюбленому кріслі біля лампи, тримаючи книгу трохи вище, ніж потрібно, як завжди, коли робила вигляд, що читає уважніше, ніж думає насправді. Пальці її лівої руки ритмічно постукували по підлокітнику — звичка, яку вона заперечувала навіть під присягою.

Я підійшла до неї ззаду, не поспішаючи, і, нахилившись, поцілувала її в маківку, ледь торкнувшись волосся губами.

— Гарного читання, — сказала я м'яко, проводячи пальцями по спинці крісла. — І, до речі… хоч ти на мене й ображена, але я тебе люблю.

Вона не одразу відреагувала.

Перевернула сторінку... занадто повільно.

— Я не ображена, — сказала вона рівно, але трохи тихіше, ніж зазвичай, і голос її прозвучав так, ніби вона вже сто разів репетирувала цю фразу перед дзеркалом. — Я просто розчарована. І знаєш, що найгірше? Що розчарування, моя люба, вже стало для мене чимось на кшталт щоденної гімнастики. Присідання для серця.

Я ледь усміхнулася.

— Це гірше.

Я вже відходила, коли вона додала, не повертаючи голови, але злегка відхилившись у кріслі, ніби хотіла, щоб слова долетіли точніше:

— Іди в душ. І спустися поїсти. Негайно. І навіть не думай сісти за роботу раніше. Я серйозно, Каміліє. Якщо я побачу, що ти знову тягнешся до того свого ноутбука, перш ніж хоча б ложку супу ковтнеш, я особисто відключу в цьому будинку весь вай-фай. І не думай, що я жартую. Я вже дзвонила провайдеру. Він мене боїться більше, ніж податкової.

Я зупинилася, озирнулася через плече.

— Ти зараз звучиш як людина, яка мене знає, — сказала я з легкою іронією, мимоволі поправляючи манжет блузки, хоч він і так сидів ідеально. — Це трохи тривожно. Зазвичай ти просто робиш вигляд, що знаєш, а тут — реальна загроза. Я вже уявляю, як ти й провайдер сидите за чаєм і обговорюєте, як мене врятувати від самої себе.

Вона ледь хмикнула: той самий короткий, аристократичний звук, яким вона завжди зустрічала мої спроби бути розумнішою за неї.

— Я тебе виростила. І повір, це був не найлегший проєкт у моєму житті. Ти була така вперта, що навіть як дитина могла пересперечатися з холодильником, чому в ньому немає шоколаду о другій ночі.

— Це пояснює багато проблем, — кинула я вже на ходу, відчуваючи, як кутики губ мимоволі тягнуться вгору.

— Каміліє!

— Йду їсти! — відповіла я голосніше, навіть не обертаючись, і помахала рукою за спиною, ніби віддаючи честь.

І тільки зайшовши у свою кімнату, дозволила собі коротко видихнути. 

Цікаво... чому в цьому домі навіть розчарування звучить як любов? 

Мама завжди вміла перетворювати докір на обійми, а обійми — на стратегію довгострокового планування мого життя. І найстрашніше, що в цьому є якась дивна мудрість: якщо ти не можеш контролювати світ, контролюй хоча б те, чи поїла твоя донька.