Розділ 25

Каміла.

Я повернулася в аудиторію повільніше, ніж виходила з неї.

Не тому, що ноги не слухалися, просто мені потрібна була ця маленька передишка між тим, що щойно сталося на території університету під каштаном, і тим, як я мала тепер виглядати перед усіма. Двері за моєю спиною зачинилися з тихим, майже інтимним клацанням, і знайомий простір аудиторії одразу обгорнув мене своєю звичною, майже стерильною правильністю: рівне холоднувате світло люмінесцентних ламп, спокійний, ніби втомлений голос викладача, який ніколи не підвищував тону, навіть коли половина групи явно думала про щось інше, м'який шурхіт сторінок і приглушене клацання ручок по паперу.

Я сіла на своє місце, акуратно відсунувши стілець, щоб не скрипіти, і поклала телефон екраном униз. Не тому, що боялася нового повідомлення. Просто не хотіла давати йому навіть у відсутності, ще одну маленьку перемогу у вигляді моєї очевидної реакції.

— …і якщо ви звернете увагу на другу частину моделі, — продовжував викладач, роблячи плавний жест маркером у повітрі, ніби креслив невидиму межу між двома світами. — То побачите, що ключовим фактором є не сам ресурс, а саме спосіб його розподілу…

Я слухала. Справді слухала. Навіть занотовувала щось, виводячи літери рівними, акуратними рядками, тримаючи темп, ніби нічого особливого не трапилося. І тільки іноді ловила себе на тому, що рука завмирає посеред слова, а думки зрадницьки повертаються не до теорії розподілу, а до нього, до того, як він дивився мені в очі, як його пальці вп'ялися мені в волосся, як він цілував мене так, ніби вже давно вважав мене своєю.

Чому в нього це так добре виходить?   

Він же мені зовсім не рівня… стоїть під корпусом, як тінь, переслідує, а я все одно… ні. Ні, Каміло. Це просто адреналін. Просто дивний день. Ти не можеш відчувати до нього щось більше, ніж роздратування.

— Каміло, — тихо прошепотіла Валерія, нахиляючись до мене так близько, що її лікоть легенько торкнувся моєї руки. 

Її очі були широко розплющені, а голос тремтів від стримуваного хвилювання. Якщо ти зараз скажеш, що все нормально, я почну хвилюватися ще сильніше, ніж до цього.

Я не підняла на неї погляд одразу. Дописала останнє слово, акуратно поставила крапку й тільки тоді повільно повернула голову, злегка нахиливши її набік.

— Я зараз намагаюся вдавати, що слухаю лекцію, — прошепотіла я, ледь усміхаючись кутиком губ. — Не псуй мені цей образ, Валеріє. Він і так тримається на чесному слові.

— Ти не виглядаєш як людина, яка слухає лекцію, — буркнула вона, злегка насупившись і відкидаючи пасмо волосся з обличчя різким рухом. — Ти виглядаєш як дівчина, яка щойно поцілувала проблему розміром з університетський корпус.

Я коротко хмикнула, намагаючись приховати ту дивну, легку збентеженість, що все ще пульсувала десь під ребрами.

— Точне формулювання. Може, варто записати це як новий термін у нашій дисципліні?

Елісія, не відриваючись від свого конспекту і продовжуючи рівно виводити літери, сказала тихо, але чітко, ніби констатувала науковий факт:

— Ти повернулася спокійнішою, ніж виходила.

Я перевела на неї погляд. Елісія сиділа прямо, з ідеальною поставою, її обличчя залишалося спокійним, майже байдужим, але очі дивилися занадто уважно.

— Це комплімент чи попередження? — запитала я, намагаючись, щоб голос звучав легко.

— Це факт, — відповіла вона, злегка піднявши одну брову. — І саме тому він мені не подобається.

Я вже хотіла щось відповісти, коли викладач раптом різко обернувся до нашого ряду, тримаючи маркер у руці, ніби це була зброя.

— Сеньйорито де ла Вега, — сказав він спокійно, але з тією характерною інтонацією, яка означала, що він помічає абсолютно все. — Якщо у вас є щось важливіше за лекцію, ви можете поділитися цим із усією групою.

Я підняла на нього погляд, зберігаючи рівний вираз обличчя.

— Ні, — відповіла я спокійно й чітко. — Просто намагаюся зрозуміти, як саме це можна застосувати на практиці.

Він кивнув, злегка примруживши очі.

— Це вже краще.

І повернувся назад до дошки, продовжуючи лекцію так, ніби нічого не сталося.

Валерія тихо прошепотіла, ледь стримуючи усмішку:

— Я б ніколи не змогла так спокійно брехати в обличчя викладачеві. У мене б голос затремтів уже на другому слові.

Я ледь усміхнулася, проводячи пальцем по краю зошита.

— Це не брехня. Це… адаптація. Вміння виживати в академічному середовищі.

Лекція закінчилася так само повільно й розмірено, як і починалася. Студенти почали підніматися, збирати речі, розмовляти трохи голосніше, ніж дозволяла тиша під час пари, і разом із цим шумом до мене повернулося відчуття реальності, хоч і трохи розмите.

Я закрила зошит, провела пальцями по твердій обкладинці й тільки тоді тихо видихнула.

— Тепер можна, — сказала Валерія, одразу розвертаючись до мене всім корпусом і відсуваючи свій стілець ближче з характерним скрипом. Її очі горіли нетерпінням і турботою. — Розказуй нормально, без цих твоїх «я не знаю» і «це неважливо». Я вже не витримаю ще однієї загадкової версії твоєї історії.